Шість днів на роздуми
Шрифт:
— Гаразд, як ви хочете, — відповів згідливо Джеллін. — Я вас попередив… Панно Марто!
До кімнати тихо ввійшла пані з блокнотом у руці.
— Напишіть, будь ласка, листа до прокурора. Так ось: «Альфред Джерріс, портьє з вілли Вейтонів, підозрюється в причетності до вбивства Філіпа Вейтона. Він і Гертруда Веймар були єдині, хто виходив з вілли у переддень зникнення актора після опублікування в «Олд Бостон» матеріалу, що спростовує повідомлення поліції про смерть Вейтона. Свій вихід з дому він виправдати не зумів, а вірогідності його зізнання перевірити не вдалося. Він
Увесь цей час Джеллін ні разу не глянув на Джерріса. Наслідки цього маневру далися негайно. Портьє, який уважно слухав, як Артур диктував висновок, почувши про свій арешт, хотів щось сказати, але йому сперло подих.
— Вислухайте мене, пане Джеллін… Не арештовуйте мене… Я скажу все, що знаю, — вичавив він по хвилі.
— Зачекайте, Метчі,-звелів Джеллін.
Джерріс, посірілий на виду, сперся обіруч на письмовий стіл.
— Це я подзвонив у «Олд Бостон» і сказав, що пан Вейтон живий. Це все. Пан Вейтон звелів мені це зробити і не говорити нікому ні слова. Ви ж не можете арештувати мене за це! Нічого лихого я не зробив. Тільки виконав вказівку мого хлібодавця.
Джеллін пильно придивився до обличчя портьє. Більше ніч чого Джерріс не знав. Це немало, але ще не все. Він добродушно махнув рукою і сказав Метчі:
— Пустіть його! Він вільний.
Через чверть години Джеллін прийшов до мене. Приходити до мене по обіді було не в його звичаї, але попередня наша розмова була така цікава, що я тепер охоче перервав роботу. Було шістнадцяте листопада. Після смерті Вейтона минуло чотири дні. Стояв холод, і через вікно вітальні, де ми сиділи, видно було червоні од вітру обличчя перехожих.
— Воно-то так, — сказав я Джелліну, коли він скінчив говорити. — усе цЄ здається логічним. Але ви не дістанете переконливих доказів, поки не буде зроблений повний розтин тіла Вейтона, вивчені сліди на склянці і проведений аналіз джину.
— Дорогою до вас я подзвонив до лабораторії,— відповів Джеллін. — Жодних слідів трутизни. Що ж до відбитків пальців, то це, безперечно, відбитки Вейтона. Отже, у нас тепер доказ, що в період між своїм зникненням і смертю актор побував у буч диночку на Ферт-стріт.
— Гаразд, — озвався я. — Спробую вам допомогти.
Я вдягнувся, і ми вийшли з дому. Джін замовив уже таксі, і водій відчинив нам дверцята.
— На іподром, і, будь ласка, швидше, — сказав я.
Через десять хвилин ми вже входили на іподром. Там панував великий тиск. Того дня мало відбутися дербі на великий приз Массачусетса з преміальною сумою тисяча доларів, і весь фешенебельний Бостон був тут. Це одне з найцікавіших змагань, і навіть люди байдужі до скачок вирушали того дня на доріжки Треже, щоб помилуватися найдобірнішими рисаками Сполучених Штатів.
Скачки відбувалися незалежно від погоди. Два роки тому коні бігали під сильною зливою, яка за десять хвилин перетворила доріжки в болото. У
— Ми опинилися в сімейному колі,— раптом обізвався Джеллін. — Обох Чезлі і Гертруду Веймар ви вже бачили? Присутні також Марта Сомерсет, Макх'ю і навіть Френзен. Якби тут була ще Генрієта Бейм, ми були б у повному зборі.
Я глянув туди, куди мені показував Артур, і справді побачив у юрмі всіх названих осіб. Альберт Чезлі жваво сперечався з одним із букмекерів.
— З нього гравець неабиякий, — пояснив Джеллін. — Але мені видається, що як на свій вік він надто ризикує.
Ми привіталися з Мартою Сомерсет, яка порівнялася з нами. Раптом ми спинились як укопані. З бару, розміщеного під трибунами, шпарко вийшла Матільда Чезлі й рушила в бік братів та Гертруди Веймар, які чекали на неї. Надто веселою в'она не здавалася, але важко було б сказати, щоб вона сумувала. Бігові доріжки не краще місце для жінки, яка чотири дні тому втратила чоловіка. Тому Джеллін і я не могли не помітити, що її поява тут багатьох неприємно вражала.
— Не сподівався її тут застати. Могла б прикидатися хворою й надалі,— прошепотів Джеллін.
Забіг починався. На трибунах блищали скельця біноклів, люди товпилися біля бар'єра, що відокремлював їх від підмерзлої доріжки, пориви вітру розносили над головами іскри з розпалених грубок.
— Ходімо, — запропонував Джеллін, коли на старт вивели коней.
Повільно ми піднялися сходами на трибуни. Джеллін щось шепнув на вухо малолітньому продавцеві білетів, сунувши йому якийсь аркушик.
Ми прождали якусь часинку. Та ось устав зі свого місця і рушив у наш бік Макх'ю. Він був блідий, як полотно, але видно було, як він старається, щоб цього не помітили знайомі. Він пробував навіть посміхнутися.
Не мовлячи ні слова, пішов за нами. Здавалося, він усвідомлює важливість моменту. Ми ввели його в бар, який після початку забігів геть злюднів.
— Послухайте мене уважно, пане Макх'ю, — сказав тихим голосом Джеллін. — Той, хто дзвонив Вейтону ввечері одинадцятого листопада, видаючи себе за Лодері, це… Це міг бути тільки ви. Ви зрозуміли мене?
Це щоб у людини було таке нервове потрясіння, я ще не бачив. Хоча по роботі я стикався з такими ситуаціями, сцена ця справила на мене сильне враження. Макх'ю, не глядячи навіть на нас, сперся на столик і важко плюхнув на стільця. Сидіз нерухомий, ніби перетворений на брилу льоду. По хвилі вій заговорив. То була ціла лавина слів, схожа на мову душевнохворих з проявами аутизму, промазувана беззвучним, механічним, сухим і через те якимсь несвітським голосом.