Шалено багаті азійці
Шрифт:
– Я й не знала, що вона з Тайваню, правду кажучи.
– Справді? Вона нічого не розповідала про свою родину в Байбеї?
– Анічогісінько.– До чого це веде тітка Еллі? Астрід зрозуміла, що тітонька під видом влаштування вечірки розпитує її, тож вирішила представити Рейчел у якомога кращому світлі.– Вона дуже розумна й вихована, тітонько Еллі. Гадаю, вона тобі сподобається.
– О, то вона з таких розумників, як Нікі?
– Точно. Мені казали, що вона – одна з перспективних професорок у своїй галузі.
Елінор була у замішанні. Професорка!
– Нікі не казав мені, яка в неї спеціальність…
– Економічний розвиток.
Хитра, розважлива, досвідченіша жінка. Аламак. Що далі, то гірше.
– Вона вчилась у Нью-Йоркському університеті? – Елінор вичавлювала якнайбільше подробиць.
– Ні, вона закінчила Стенфорд, у Каліфорнії.
– Так, так, я знаю Стенфорд,– проказала Елінор без усякого ентузіазму. Це та діра в Каліфорнії, куди йдуть люди, що не потрапили до Гарварду.
– Це навчальний заклад високого рівня, тітко Еллі,– нагадала Астрід, бо цієї миті точно відчувала думки своєї тітки.
– Що ж, як на мене, то коли вже людина мусить йти до американського університету…
– Годі тобі, тітко Еллі. Стенфорд – чудовий університет, з усіх боків. Гадаю, вона ще захищала дисертацію в Північно-Західному університеті. Рейчел дуже розумна й здібна, і її не можна назвати замріяною. Мені здається, ти її надзвичайно уподобаєш.
– О, я теж у цьому впевнена,– підхопила Елінор. Отже, її звуть Рейчел. Вона помовчала. Залишилося дістати ще дещо: як насправді пишеться прізвище цієї дівчини. Але як же це запитати, щоб у Астрід не виникли підозри? Раптом її осяяло.– Здається, буде добре замовити якийсь із тих гарненьких тортів у «Жахливо шоколадне» і написати на ньому її ім’я. Ти знаєш, як воно пишеться? Ч-У, чи Ч-‘-У, чи ж Ч-Й-У?
– Гадаю, просто Ч-У.
– Дякую. Ти мені дуже допомогла,– промовила Елінор. Набагато більше, ніж здогадуєшся.
– Авжеж, тітко Еллі. Дай мені знати, якщо тобі знадобиться допомога у підготовці вечірки. Не можу дочекатися, коли побачу вашу видовищну нову квартиру.
– О, хіба ти її ще не бачила? Мені здавалося, твоя мати також викупила тут якусь площу.
– Можливо, але я її ще не бачила. Не можу встигнути за жонглюванням нерухомістю моїх батьків.
– Так, звісно. Твої батьки мають стільки нерухомості по всьому світі – зовсім не так, як ми із твоїм бідним дядьком Філіпом. У нас лише будинок у Сіднеї та цей закуточок.
– Ой, тітко Еллі, чомусь мені здається, що ваша квартирка зовсім не мала. Чи вона не має бути найрозкішнішою власністю з усього, побудованого в Сінгапурі? – Умільйонне Астрід здивувалася тому, що всі її родичі постійно намагалися перевершити одне одного, проголошуючи власну бідність.
– Та ні, лах. Це лише звичайна квартира – зовсім не те, що будинок твого батька. Ну що ж, вибач, що розбудила тебе. Тобі щось треба, щоб знову заснути? Я щоночі приймаю п’ятдесят міліграмів амітриптиліну, а потім, якщо хочу спати всю ніч і не прокидатися, ще десять міліграмів золпідему. Іноді додаю есзопіклон, а якщо він не спрацьовує, приймаю валіум…
– Мені це не треба, тітко Еллі.
– Добре, тоді бувай! – І з цим Елінор вимкнула телефон. Її гра спрацювала.
8
Рейчел
Нік проказав це так недбало, сортуючи випрану білизну в неділю вдень перед їхнім від’їздом. Виявилося, що батьки Ніка дізналися, що Рейчел приїздить разом із ним до Сінгапуру, день чи два тому. А ще, між іншим, водночас – також день чи два тому – вони дізнались і про її існування в його житті.
– Мені не зовсім зрозуміло… ти хочеш сказати, що весь цей час твої батьки нічого не знали про мене? – приголомшено перепитала Рейчел.
– Так. Тобто ні, вони не знали. Але ти маєш розуміти, що це зовсім не через тебе…– почав Нік.
– Мушу сказати, не дуже легко не сприймати це на свій рахунок.
– Будь ласка, спробуй це так не сприймати. Вибач мені, якщо це здається саме так…– Нік нервово ковтнув.– Просто я завжди намагаюсь чітко дотримуватися меж між моїм особистим життям та життям моєї родини, от і все.
– Але чи твоє особисте життя не мало б бути часткою життя твоєї родини?
– Не в моєму випадку. Рейчел, тобі ж відомо, якими зарозумілими можуть бути китайські батьки.
– Ну, взагалі-то так, але ця їхня риса все одно не завадила мені розповісти своїй мамі про такий важливий факт, як-от мій хлопець. Моя мама дізналася про тебе за п’ять хвилин після нашого першого побачення, а приблизно два місяці по тому ти вже сидів разом із нею за обіднім столом та смакував її суп із зимового гарбуза.
– Ну, у тебе дуже особливі стосунки з мамою, і ти це знаєш. Для інших людей це не так просто. А з моїми батьками це просто…– Нік зупинився, гарячково підшукуючи слова.– Ми просто інші. Ми більш офіційно поводимось одне з одним і взагалі не обговорюємо наші почуття та емоції.
– Тобто вони холодні й емоційно закриті, щось таке? Вони пережили Велику депресію?
Нік розсміявся й похитав головою.
– Ні, нічого такого. Мені здається, ти зрозумієш краще, коли познайомишся з ними.
Рейчел не знала, що й думати. Іноді Нік поводився так таємничо, а його пояснення були їй незрозумілими. І все ж вона не хотіла сприймати його слова близько до серця.
– Може, ти маєш розповісти мені ще дещо про свою родину, перш ніж я сяду в літак і почну проводити з тобою ціле літо?
– Та ні. Справді нічого. Ну…– Нік на мить замовк, намагаючись вирішити, чи варто згадувати про питання з розміщенням.
Він розумів, що під час розмови з матір’ю усе геть зіпсував. Спочатку він надто довго очікував, а коли зателефонував, щоб офіційно повідомити про свої стосунки з Рейчел, мати нічого не відповіла. Вона лише зловісно промовчала. І запитала лише: «Тож де зупинишся ти і де зупиниться вона?» Зненацька Ніка осінило, що зупинитись у батьків не є гарною ідеєю, принаймні не спочатку. Але й зупинитись у бабусі без її виразного запрошення для Рейчел буде недоречним. Вони можуть зупинитись у когось з його тіток чи дядьків – але це може розгнівити маму і посилити міжусобну війну в його родині.