Шлях меча
Шрифт:
Біль від ударів тупо віддавала в культі, а я все вмовляв себе, що це болять кісточки неіснуючих пальців… ні, це болять мої залізні пальці, безвладно врізаючись у стіну й вибиваючи з неї шматки тиньку…
Я ледве було справді не повірив у своє п’яне марення. Витверезівши на мить, я зі страхом і надією глянув на…
На жаль, мене чекало гірке розчарування. Просто від ударів об стіну пальці трохи зігнулися – і в цьому не було нічого дивного.
А я вже уявив…
«Здається, я починаю божеволіти», – подумав я тоді. І це була не перша така думка.
А потім
І сам не помітив, як заснув. Мене мучили жахіття. У них сталева рука оживала й починала тягнутися до мого горла; я боровся з нею, але сили були нерівні – переляканий каліка проти скаженої сталі, одержимої манією вбивства – і холодні пальці стискалися в мене на шиї, розриваючи шкіру кольчужними кільцями, все глибше поринаючи в тіло, перериваючи подих…
Я прокинувся, коли дихати стало вже зовсім нічим, і зрозумів, що вмираю.
І прокинувся ще раз.
…Що це було? Танець винних парів? Але тоді чому рука знову на місці? Ось через що мені снилися жахи – це вона мстила мені, на мою ненависть вона відповідала своєю, нелюдською! Вона сама повернулася до мене… сама…
Це марення. Це справжнє марення – тільки тепер похмільне. Так і справді можна звар’ювати… Це ж просто шматок металу! Як він може ненавидіти й мстити, як він може повернутися?! Все значно простіше – доки я спав, зайшов Коблан або хтось із його підмайстрів і пристебнув руку, що валялася, на місце.
Мерзотники! Жалюгідні мерзотники, які уявили себе невідь ким! – і здоровань-коваль із його недоумками-учнями, і недоумок блазень, який усмак познущався з мене – він, бачте, у свиті великого еміра і йому все дозволено!
Чортів дурень! Заманив у пастку… А я, я сам, що повірив блазневі – я хіба не дурень? Дурень. Дурень і є. Ду-рень, ду-рень, ду-рень… Ото вже ні, тепер я порозумнішав. Нехай Друдл Кобланові свої казки розказує.
Голова розколювалася, але вже майже не паморочилася. Я зрозумів, що заснути мені не вдасться. Устав із ліжка. Підійшов до стола й опустився на стілець, що дуже доречно опинився поруч. Зробив кілька ковтків із глечика. Знову полегшало, але ненадовго.
Я тупо обвів поглядом кімнату, мигцем завваживши тиньк на підлозі; нарешті погляд зупинився на столі, де лежав Єдиноріг без піхов.
Лише ти, друже, у мене залишився… Всі інші зрадили однорукого Чена – і забіяка Фальґрим, і емір Дауд, і злий жартівник Друдл Муздрий, і похмурий Коблан, і Чин Чорний Лебідь, і навіть мій дворецький Кос ан-Танья – який, як я гадав раніше, принципово не здатен зрадити… як і Чин, як і Фальґрим, як і похмурий коваль Коблан…
Залізна рукавичка мимоволі лягла на руків’я Єдинорога. Привчили все ж, гади!
То й гаразд. Нехай…
І все ж я не розумію – навіщо?
Навіщо їм це потрібно?..
2
…Спочатку
Так – існування.
А проте нічим особливим моє існування в Коблановому домі спочатку позначене не було.
Мені було однаково. Я байдуже клав долоню залізної руки на руків’я Єдинорога, нічого не відчуваючи, крім деякого роздратування. Іноді я забував це робити – і тоді мені чемно нагадували. Я згідно кивав, знову ніяково прилаштовував мертві пальці на руків’ї меча і йшов далі. Або продовжував стояти. Або сидіти. Або лежати.
Частіше – лежати.
Я лежав, і думок не було, і почуттів теж майже не було – але щось таки в мені залишалося, бо все частіше я думав про ніж, що лежав удома, – ніж для одного-єдиного ритуалу.
Про пропуск на той світ.
«Кусунгобу лежить на порозі дверей, що ведуть у рай».
Де це я чув? Або читав?
Не пам’ятаю.
Мені було зле. Може, у раю буде краще?..
3
Того дня я нарешті зважився. Не з самого ранку – вже ближче до вечора.
Я знайшов Коблана в кузні, обережно торкнув його за плече лівою рукою, і коли коваль обернувся, байдуже сказав:
– Мені час, Коблане. Я повертаюся додому.
І пішов до виходу.
Коваль зненацька опинився переді мною, загороджуючи шлях. Він був увічливий, але наполегливий. І чомусь намагався не дивитися мені в очі. Потім я зрозумів – чому. Але потім було пізно.
А тоді було ще не пізно. Але я цього не знав. Я погодився, що на вулиці вже справді темно, і дім мій неблизько, і коня в мене на похваті нема, і… Я погодився, що й справді можу почекати до ранку, провівши ще одну ніч у Коблановому домі.
Це нічого не міняло – я вже вирішив.
Спав я спокійно – як людина, що зробила свій вибір.
На зорі я прокинувся, сяк-так уліз у свій звичний одяг – косо-криво, але це не мало жодного значення – причепив до пояса піхви з Єдинорогом і рушив до дверей. До дверей моєї кімнати.
А двері виявилися замкнені.
Ще не розуміючи, що відбувається, я почав стукати – спочатку здоровою рукою, а потім – залізним придатком. Довго ніхто не з’являвся. Нарешті за дверима почулися неквапні важкі кроки господаря дому. Кроки зупинилися перед дверима, але відчиняти Коблан не квапився.
– І чого тобі не спиться? – сонно промурмотав він.
– Це моя справа. Мені треба додому, – зажадав я. – Відчиняй!
Якийсь час Коблан мовчав.
– Ні, не відчиню, – повідомив він після довгого роздуму. – Бо ти й справді додому підеш.
– Саме так! Відчиняй негайно! – у мені поступово починало закипати роздратування. – Я повинен повернутися додому!
– Нічого ти не повинен, – позіхаючи, заперечив із-за дверей коваль. – А якщо й винен – то мені. По-перше, маєш у мене в домі жити. По-друге, за руку твою залізну й за роботу мою тяжку заплатити. То ж сиди тихо й не буди мене.