Шлях меча
Шрифт:
– Туди, – невиразно відповів я, а сам загадав: три повороти ліворуч, два праворуч, а опісля вже будемо думати, куди далі…
Думати не довелося. Після першого ж повороту праворуч дорогу нам перепинила юрба Звитяжців разом із їхніми збудженими Придатками. Заррахід було подався вперед – розчистити нам прохід, адже нікого з Вищих ми в юрбі не завважили – та я зупинив його легким погойдуванням китиці, і ми спішилися.
Постояти з нашими кіньми – звісно, за відповідну винагороду, – жваво погодився якийсь молодий чотиригранний кинджал-кончар зі смішно відстовбурченими вусиками біля голівки
– …Ви чули?
– Ні, а в чому річ?..
– Та ж у Хаффі те ж саме…
– Куди дивляться владоможці? Я вас запитую, куди дивляться владоможці?
– А чому ви саме мене запитуєте? Знайшли, бачте, владоможця! І нічого мені бік дряпати – щойно вчора лакувався…
– …і що дивно – біля самого ефеса! Де найміцніше…
– А ви його знали? То й що? А…
– Казки! У наш освічений час не варто приділяти занадто багато…
– Казки? Ви справді вважаєте…
– Темляк! Темляк відірвете!..
– І саме напередодні Посвяти…
– Чиєї?
– Як чиєї… сам Фархад іль-Рахш Придаткового малюка освячує, напередодні турніру!..
– А я що? Я нічого… тільки, кажуть, у Дурбані…
Заррахід зненацька звернув убік, Придаток Чен різко зупинився, немов боячись на щось наступити – і я побачив те, що побачив.
І мені здалося, що піхви стали незвичайно гарячі і щільно обліпили моє тіло, як суміш глини, річкового піску й вугільного пилу перед першим загартуванням, а крижаної джерельної води все не було, і я боявся потріскатися, боявся потьмяніти й розсипатися, боявся…
Переді мною лежав мертвий Звитяжець. За бажання до нього можна було б дотягтися, але такого бажання не виникало. Я не знав його особисто. Я розумів тільки, що це хтось із місцевих Шамшерів, причому небагатих – з обробки видно. Клинок шаблі був зламаний на три пальці вище від тріснутої ґарди зі сколеною кулькою на одному кінці. Нерівна лінія зламу наводила на нехороші думки – хоча які вже тут можуть бути хороші думки! – а інша частина Звитяжця валялася трохи оддалік, присипана бурим пилом, і вістря торкалося Придаткового стегна, розрубаного від ключиці до паху.
Як лялька на турнірі. Як шкіряна лялька, набита всіляким мотлохом упереміш із бронзовими виливками, коли Шешез Абу-Салім або той же еспадон Ґвеніль демонструє перед трибунами чистоту рубки, а знавці славетного удару вже готові заверещати, захоплено вириваючись із піхов і спалахуючи під променями опівденного сонця.
Але лялька ніколи не лежить ось так – жалюгідно й неприродно підвернувши голову й далеко відкинувши безсилу руку, немов і після смерті намагаючись дотягнутися до руків’я нещасного Шамшера, який перетворився на дві такі ж мертві половинки колись живого Звитяжця.
Вони лежали зовсім однаково – Звитяжець і його Придаток, – хіба над останнім із дзижчанням вився рій жирних зеленуватих мух. І, відкотившись убік, притулилася до глиняної огорожі самотня бронзова кулька з ґарди вбитого Шамшера.
– Вибачте! – почулося поруч зі мною.
Я відійшов убік, і троє важких списів,
Третій перебрався своєму Придаткові на спину, і той дбайливо підняв обома руками загиблу шаблю. І мені чомусь стало соромно, що я не знаю імені вбитого, що я ніколи не зустрічався з ним ні в Бесідах, ні на турнірах, і тепер уже ніколи не зустрінуся.
Ніколи. Це слово було важче від Ґвенілевого удару і невмолиміше від Заррахідового випаду. Або мого.
Ніколи.
…Так вони і вийшли – три прямі списи Чиань – несучи зламаного Звитяжця і розрубаного Придатка, несучи пустельною вулицею кривавий жах, що прийшов у Кабір; і ті із зівак-Звитяжців, хто був у піхвах або в чохлах, оголилися в мовчанні, салютуючи процесії і думаючи кожен про своє.
А я думав про те, що неможливе іноді приходить до тебе й каже, усміхаючись: «Добридень! Пам’ятаєш мене?..»
– Добридень! Пам’ятаєш мене? – пролунало за спиною, і я здригнувся й змусив Придатка Чена обернутися.
Харзієць і далі обвивав талію свого кривоногого Придатка, тільки зараз не височіла поруч похмура кутова вежа Аль-Кутуна, і засмучені Звитяжці розходилися хто куди, несучи в душах частку спільного болю й сум’яття.
– Хіба ти вчора не довів до кінця Бесіду? – похмуро поцікавився я, забувши, що весь вечір міркував над загадкою Звитяжця з Харзи. – Тут не місце й не час для Бесід…
– Дозволь назватися, Вищий Дан Ґ’єне, – із несподіваною смиренністю заявив харзієць, клацаючи кріпленням руків’я й спокійно випрямляючись у руці Придатка. – Я – Маскін Сьомий на прізвисько Пояс Пустелі, з Вищих Звитяжців Харзи.
«То й що?» – ледь було не запитав я.
На щастя, мій вірний Заррахід, який не знав про мою вчорашню Бесіду з харзійцем, повернув коня нашої розмови на стежку ввічливості.
– Ви робите нам велику честь, Вищий Харзи Маскін Сьомий, – ненав’язливо втрутився есток, шанобливо й водночас доволі незалежно кланяючись. – Дозвольте мені, Малому Звитяжцеві зі свити Мейланьського роду Дан, представити вам Вищого Дан Ґ’єна, відомого в Кабірі як Мейланьський Єдиноріг…
І Заррахід замовк на півслові, вдатно змусивши харзійця або перервати виниклу паузу або відійти.
Пояс Пустелі, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахіда – його стрункий клинок, складну ґарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкірою з насічками руків’я, великий набалдашник-яблуко…
– Якщо такі Малі зі свити роду Дан, – задумливо прошелестів він, – то які ж Вищі? Утім, я вже трохи знаю – які… Я запрошений сьогодні в дім фарр-ла-Кабір, о достойний Малий, чийого імені я не знаю і чия форма ні про що мені не промовляє, крім як про вроджену гідність… Передай Вищому Дан Ґ’єну, щоб він у гостях менше розповідав і більше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знає. Прощавай. Ага, і передай також своєму панові, що ми ще зустрінемося, і не лише на Посвяті…