Шлях Срібного Яструба
Шрифт:
На правому фланзі була розташована кіннота сотні Вовків. Це були вершники, коні яких були невтомні і під час переслідування ворога, і під час довгого відступу, щоб заманити переслідувачів у смертельну пастку. Воїни-вовки найкраще за всіх зналися на таємній магії Великого Вовка. Казали, що вони можуть перетворюватися на вовчі зграї. А під час атаки з їх горлянок вихоплювалося справжнє вовче завивання, від якого чманіли коні ворогів, скидаючи на землю своїх вершників. До наконечників своїх списів воїни-Вовки прив’язували вовчі хвости, а замість плащів носили вовчі шкіри. Воїни-вовки були озброєні довгими бойовими канчуками, у які були вплетені металеві дроти, тяжкі
В центрі розташувалися кремезні воїни сотні Турів. На грудях їх коней були прив’язані черепи турів з довгими рогами. А самі коні, особливої породи, яку розводили на таємних пасовищах, були могутніми й невтомними. Одним сильним ударом своїх грудей такий кінь міг збити на землю навіть тяжко озброєного сарматського катафрактрія. Коли сотня Турів йшла у атаку, земля тремтіла під копитами їх коней, і здавалося, ніщо не може витримати їх натиску. Зазвичай воїни-тури користувалися тяжкими й довгими списами, удару яких не міг витримати жоден щит чи панцир.
Позаду кінноти виструнчилися у кільканадцять рядів скіфи-піхотинці. Це були скіфи-орачі, які покинули свої лани, що золотилися пшеницею. На їх прапорі була зображена богиня Апі — покровителька землі. Скіфи-орачі були високими й широкоплечими. Йшли вони у наступ, зімкнувшись пліч-о-пліч, виставивши наперед списи. Ніхто краще за них не міг витримати атаку кінноти, а свої чотириколісні, окуті залізом вози вони могли надзвичайно швидко, з’єднавши товстими ланцюгами, ставити у коло, перетворюючи на неприступні фортеці.
Рештки колишньої потуги скіфського народу зібралися для вирішальної битви, але і це, порівняно нечисленне, військо здавалося грізним і незламним.
Запала тиша. І у цій тиші тріпотіли знамена й чулося іржання коней.
І ось здалеку почувся спочатку тихий, а потім все більш і більш гучний гул. Отан і бувалі воїни добре розуміли, що означає цей гул — це земля здригалася від повільно крокуючого війська.
Невдовзі на обрії з’явилася довжелезна блискуча смуга. Здавалося, залізна хвиля насувається на скіфське військо, оточуючи його з усіх боків. Смуга наближалася. Тепер можна було добре побачити, як тріпотять прапори над загонами аланських катафрактріїв і майорять яскравими кольорами значки на тисячах списах вершників. Попереду просувалася кіннота аланів і готів. Готські вершники з ведмежими шкірами на плечах тримали в руках довгі списи й тяжкі сокири. Розсипавшись окремими загонами, гарцювали перед важкими вершниками зграї легкоозброєних кіннотників — вправних стрільців з луків. Позаду кінноти незліченними хмарами сунула піхота. Це були готські і сарматські піхотинці. Окремо крокували грецькі найманці у шоломах, прикрашених яскравими гребнями із круглими, майже у зріст людини, щитами із зображеннями скорпіонів, левів і блискавок. Найманці йшли рівно і їх фаланга нагадувала величезну металеву потвору, всіяну голками довгих списів — саріс.
Вверху по течії ріки показалися чорні готські кораблі, заповнені воїнами, готовими в будь-яку мить висадитися на берег і піти в атаку.
Військо готів і аланів виструнчилося перед скіфами. Воно простягнулося величезною смугою, охопивши скіфів широким півколом. Відразу було видно, що готсько-аланське військо налічує не менше ніж шістдесят тисяч воїнів.
Чорні вершники з’явилися несподівано, коли Атею здавалося, що на цей раз він зможе уникнути небезпеки. Вони вихопилися з якогось
Атей чимдуж гнав свого коня — погоня наближалася. Змучений кінь Атея вже був увесь змилений і великі клапті білої піни падали з його голови на землю. Повз саму голову Атея просвистіло декілька стріл. Атей обернувся й декілька разів вистрілив у переслідувачів. Один вершник, розкинувши руки, зі стрілою у грудях вилетів із сідла. Атей закинув Щит Таргітая за спину — дві стріли, одна за одною, вдарилися у Щит і впали на землю. Але відчувалося, що коні Чорних Вершників вже заморені. Атею здавалося, що порятунок вже досить близько. Він нахилився до самої гриви й похапцем заговорив:
— Давай, давай, конику! Давай, лети швидше, обгони вітер і чорних вершників!
Ворожі війська застигли. Над рівниною зависла напружена тиша, яка могла в будь-яку мить вибухнути галасом і брязкотом смертельної битви.
Отан тронув повіддя свого коня і повільно виїхав перед військом Срібного Яструба. Назустріч йому виїхали два воїна. Один у багато оздобленому бойовому аланському обладунку, другий — у бойовому готському вбранні.
— Ви знаєте Закон Великого Степу! — залунав голос Отана, звернутий до ворожих лав. — Ми чекаємо на вашого звитяжця!
Алан підняв свою руку:
— Я, цар Сай, кажу тобі, вождю Отану й усьому твоєму війську — наш воїн готовий вийти на герць. Але виникла суперечка — хто ж буде битися від нашого війська — гот чи алан? Тому з нашого боку на двобій вийде воїн, який прийшов до нас з далекого острова Скандзі. Його ім’я — Гарм Чорний Пес!
Військо готів і аланів вибухнуло переможними викликами.
З першого ряду аланської кінноти виїхав на великому вороному коні високий широкоплечий воїн.
На його голові був високий шолом з чорного металу. Обличчя Гарма закривав замість забрала людський череп. З верху шолома спускався довгий гребінь з воронячого пір’я. На широченних плечах висіла плямиста шкура гепарда. На панцирі, зробленому з темного, немовби обсмоленого металу, виднілося зображення вовка, а на грудях висів амулет — засушена кістлява людська рука. В правиці Гарм тримав тяжкий спис із широким наконечником, від якого відходив довгий гак. В лівій руці у нього був тяжкий, окутий бронзовими пластинами щит. На боці у північного воїна висів довгий меч у дерев’яних, окутих мідними обручами піхвах, коротка бойова сокира з надзвичайно широким лезом, а біля сідла був прикріплений цілий оберемок метальних дротиків.
— Я, воїн Гарм, готовий прийняти бій не на життя, а на смерть з будь-яким воїном клану Срібного Яструба! І нехай цей бій остаточно вирішить суперечку між скіфами та готсько-аланським союзом! Я готовий битися будь-якою зброєю! І один з нас не вийде живим з цього кола!
Голос Гарма був глухим, здавалося, що він лунає з якоїсь темної і зловісної печери.
Сагір ще раз озирнувся туди, звідки мав з’явитися Атей. Але брата не було.
— Ну що, Астаге, — звернувся Сагір до свого побратима, — прийдеться тобі позичити свій щит.
Астаг кивнув головою, зняв зі свого плеча щит і протягнув його Сагіру.
— Спробуй не приймати ближнього бою, більше намагайся перемогти цього Гарма хитрістю й швидкістю. Видно, що цей дуболом міцний, але, здається, не дуже спритний.
— Здається, що саме так, — кивнув головою Сагір, зручніше перехоплюючи щит Астага.
— Не переймайся, — промовив Астаг, — щит у мене міцний і чимало разів рятував мене від смерті. Я освятив його ще десять років тому…