Шрифт:
PROLOGUS
Ліс завзято грав із жінками в «плутанки».
Якби вибралася Ядвіга по ягоди сама – ніколи в житті не знайшла б знайомої галяви, оточеної заростями ожинника. Під ноги раз у раз підверталися обхідні стежки-стежинки, намірялися завести в буреломи, закрутити, заморочити.
Дідусь із Хащі жартує?
Начебто, не повинен. Ще на узліссі Меліс усі потрібні слова прошепотіла, чоло трипалим листочком огородила, а на стежку хлюпнула відваром ясношляху. Видно, зачула підступ: зазвичай до Фільчиного Бору ходили запросто, без остраху, а нині й відьомські витівки лихові
Ядвіга полегшено зітхнула: край, мовляв, дісталися. Рота розтулила, щоб Дідусеві з Хащі подякувати, та наткнулася на погляд подруги: гачкуватий, страшний. Не зміїний навіть – скорпіонячий.
Затнулася, потупилась.
Здавалося б: ну що в ній особливого, у крихітці Меліс? Хоч і відьма, а своя, тутешня, змалечку в людей на очах. Не заїжджа чароплітка, до якої і підійти страшно. Жінка як жінка, ще й молодша за саму Ядвігу. Чоловіки донині вслід витріщають очі. Інші пустують, залицяються. Та марно: зиркне, бувало, Меліс, до землі приморозить. Втекти схочеться, все одно куди, аби тільки подалі, а ноги батогами волочаться…
Може, додому повернути? Хай йому грець, тому ожиннику!
Щоправда, ягода корисна, на всякий смак. На відворот-зілля годиться й варення з неї добре. Коли юхта лілова потрібна, у фарбівному розчині без ожинових ягід – ніяк. У чоловіка замовлення на шість сувоїв. Повернешся з порожнім кошиком, сваритиметься. Або й відлупцює! Леон на руку швидкий… Залишитися? Піти від гріха подалі? Ну поб’є чоловік – уперше, чи що?!
Ядвіга скосила око на супутницю, мовчки визнаючи за відьмою право на керівництво. Нехай Меліс у її літа й зарано командувати, останнє слово все одно її буде.
Слова не дочекалася. Меліс ретельно принюхалася, струснула головою, немов проганяла мару, – руді кучері розсипалися по плечах, – і рушила вперед, куди вказувала рука-гілка.
На Ядвігу не озирнулася, знала: та не відстане.
Під ногами пружно прогиналися, ледь чутно рипіли мохи. Пітніли легким слизом. Тут завжди було вогко, навіть у літню спеку. Вогко, але не багнисто. Лише тепер Ядвіга помітила, яка тиша панує навколо. Ні пташиного щебету, ні комариного дзижчання, ані шелесту листя під вітром. Повітря застигло драглистим дурманом, лякаючи грозою. Відьма зупинилася, обмацала долонею порожнечу поперед себе. Із зусиллям зробила крок, другий. Ядвіга заквапилася: загубитися від подруги, залишитись наодинці з мовчазними хащами здавалося зараз найстрашнішим.
– …Я знаю, ти можеш. Ти мусиш постаратися. Дуже постаратися…
Якоїсь миті жінці здалося: її обступила димова імла, в якій роїлися тіні з коминкової сажі. Барви дня поблякли, ліс зробився попелястим, неживим. Ядвіга панічно рвонулася, рухаючись, начебто в грузькому киселі, звареному з жмені «вовчого вівса». Ледь чутно тенькнула струна, обриваючись далеко, на самім краєчку досяжності для слуху. Світ став колишнім. Шпичакасті зарості ожинника з гронами сизих ягід і щільним листям, укритим восковим нальотом, виявилися зовсім поряд. Рука мимоволі потяглася до ягід – і жінка безгучно вилаяла себе, дурну.
Люди.
На галявині.
Чужі, не тутешні.
Вона не могла
Ядвіга слухняно зігнулася в три погибелі. Підглядати було страшно: раптом побачать?! Але страшенно хотілося бодай одним оком… Щосили намагаючись не шарудіти, жінка рачки поповзла вздовж колючої стіни й невдовзі виявила вузьку шпарину. Обережно, із завмиранням серця, визирнула.
– Септі, що там?
– Бачу, але кепсько. Ага, ось… П-прах, зірвалося! Серп майже дістав його…
– «Майже» нас не влаштовує. Дитинко, ти зрозуміла? Пробуємо ще. Старайся. Дужче старайся. Інакше я стану лихим дядьком. Навіть демони Нижньої Мами бояться таких лихих дядьків…
– Я не вмію! У мене не виходить! Я можу навпаки…
– Ти погана дитинка. Елме, поясни їй.
– Зараз, Фарте. Поясню.
– Сто разів тобі казав: не називай мене Фартом!
Троє чоловіків стояли по краях галявини, утворюючи химерний трикутник. Посеред трикутника з землі стирчали сім смолоскипів: п’ять довгих і два короткі. «Смолоскипи навіщо?! – зачудувалась Ядвіга. – День же, сонячно. І полум’я дивне: ніби червиве…» Між смолоскипами тремтіло склисте марево, начебто над шляхом спекотного полудня. А в мареві тупцювала дівчинка. Босе, біляве маля. Зовсім крихітна, рочків семи-восьми. З обличчям у дівчинки діялося щось дивовижне. Плаче, бідолашна? Чи марево риси спотворює?!
Один із чоловіків поворухнувся. Колихнувся сірий плащ по п’яти; крислатий капелюх гойднувся, сховав обличчя в тінь. Точнісінько як величезний гриб кажанячий! З-під плаща метнулися вузькі руки, схопили повідець-невидимку. Дівчинка захрипіла, хитнулася, ніби від ляпаса. Схопилася руками за горло. У відповідь – змах примарного бича. Жертва звивалася гадюкою, немов у її тілі зовсім не було кісток, намагалася затулитися від ударів.
Марно.
Ядвізі вдалося придушити крик лише тоді, як затисла собі долонею рота.
– Не треба! Я спробую!
– Та вже постарайся, зроби ласку. Ну-бо!
Дівчинка приречено дивилася в землю. Худенька, в жовтій сукенці, що тріпотіла на вітрі, вона нагадувала курча серед зграї шулік. Серце в Ядвіги розривалося від жалощів. Тільки чим тут допоможеш? Зрозуміло ж: чаклуни. Зачепиш – на жабу перетворять. Мамця, пригадується, в дитинстві лякала…
Жінка не витримала: замружилася. А коли знову розплющила очі, дівчинка повільно розводила руки в боки. Злетіти хотіла, чи що? Погляд її більше не впирався в землю. Моторошні зелені вогники мерехтіли в очах крихітної істоти, що раптом здалася Ядвізі старшою, набагато старшою за свої літа.
Чи то відсвічували чаклунські смолоскипи?
Руки дитини колихнулися, ніби водорості в річці, зажили власним життям. Пальці тягли, смикали, зв’язували, рвали, плели мереживо. Рухи до болю нагадували жести чаклуна в плащі, коли той затягував на шиї жертви петлю, змахував бичем. Невже там, на іншому кінці ниток, хтось теж зараз хрипить, корчиться? Молить: «Не треба!»?! Шепотить: «Я намагатимусь»?!
Ядвігу вкрив крижаний піт. Втікати! Геть від заклятого місця! Нехай Леон свариться, нехай приб’є мало не до смерті! Аби тільки не бачити, не чути, не думати…