«Шоа» у Львові

Наконечный Евгений

«Українці не являються окремим народом, — гримів Юзеф Ірлі до своїх супутників. — Це клята збиранина різної голоти, збиранина злодіїв і гайдамаків. Вони — не люди!»

Я сидів принишклий за ширмою. Ні мовою, ні зовнішністю я нічим не відрізнявся від своїх польських ровесників, і мені не раз доводилося, зокрема в малознайомому польському середовищі, чути антиукраїнські випади, які мали присмак неприхованого расизму. Найчастіше при мені українців обзивали «кабанами», тобто свиньми. Я був призвичаєний не подавати виду, що подібні вислови мене ображають. Далі Ірлі горлав, що з поляками

на Волині воюють «збунтовані хами», яких слід належно покарати і вказати їм їхнє місце. Закінчив він фразою, яка мене перелякала.

— Прекрасно, що німці очистили нам «зем'ю червєньську» від паразитів-жидів, — кричав істерично Ірлі, — настає пора очистити Львів від клятих «кабанів», яких слід «виржнонць до ноґі!». Він повторив: «Виржнонць до ноґі!».

Це не були пусті погрози. Напруження між українським і польським суспільством як у Львові, такі по всій Західній Україні і зросло так, що холодна ворожість переросла в криваве протистояння. Логічним продовженням віковічної етнічної ненависті на грунті прагнення загарбників панувати над чужою землею, а поневолених — до свободи став черговий збройний конфлікт.

Боївки АК взялися вбивати активних членів української спільноти. Серед поляків твердилося, що після знищення української

інтелігенції та активістів залишиться неосвічена маса, яка потрібна, щоб служити як робоча худоба. Вони не були оригінальними. Так говорили і робили німці стосовно поляків.

Восени 1943 року терористами АК був демонстративно вбитий декан Медичного інституту, професор Андрій Ластовецький. Для українців це була уразлива втрата: української інтелігенції було кількісно значно менше, ніж польської. У відповідь, прямо на вулиці, в білий день застрелили професора Медінституту поляка Ялового. ОУН пригрозила АК, що у Львові безкарні для поляків часи минули — за одного вбитого українця вбиватимуть трьох поляків. У результаті дійшло до переговорів і порозуміння зупинити в місті розкручування спіралі терору. Домовилися припинити взаємне винищування інтелігенції. Розправу над українцями у Львові АК змушена була відкласти на післяокупаційний період.

Наприкінці року за Ірлі приїхало ґестапо і відвезло його на Лонцького. Через кілька місяців гітлерівці розстріляли Юзефа Ірлі в Лисиницькому лісі. Його дружина, яка вже не вставала з ліжка, подарувала мені скромну бібліотеку свого чоловіка. Серед паперів я знайшов рукописи патріотичних поезій. Програмний вірш називався «S'ol polskiej ziemi» і голосив, що воєнний інвалід є якраз сіллю польської землі. Важкохвора жінка, всіма, крім моєї мами, покинута і забута, закінчила життя відразу після війни.

64

На початку лютого 1943 року Німеччина оголосила триденну жалобу по загиблій під Сталінградом шостій армії. За розпорядженням німецьких властей у Львові вивісили чорні прапори, зачинилися кінотеатри та інші розважальні заклади. Серед львів'ян запанувала затаєна радість. Найупертіші песимісти стали погоджуватися, що німці війну не виграють, а оптимісти твердили, що кінець німецької окупації наступить через кілька місяців, згідно з поширеною тоді політичною приповідкою «z wiosna nadzieje rosna» (з весною

ростуть надії), тобто навесні відновиться польська влада.

Десь у березні цього ж року, проходячи повз червону будівлю школи св. Анни, яку перетворили у військовий шпиталь, я побачив колону санітарних амбулансів, що привезла поранених солдат. Перехожі на мить зупинялися, щоб глянути на знівечених німаків. Санітари виносили все нові й нові ноші, а медсестри у високих накрохмалених сніжно-білих очіпках зі знаком червоного хреста розпоряджалися, на який поверх пораненого віднести. Ходили чутки, що знову, як і взимку 1942 року, серед солдатів є багато сильно обморожених. «Чимало солдатів, — говорилося, — мають обморожені животи від вимушеного в бою довгого лежання на замерзлій землі», У гурті випадкових перехожих хтось зронив: «Відвоювалися».

Цієї весни за якоїсь нагоди татові вдалося здійснити своє давнє прагнення — близько познайомитися з працівником Винниківської тютюнової фабрики. Під час війни і довгі роки після підльвівське містечко Винники, де знаходилася тютюнова фабрика, звісне було передусім тим, що тут торгували «лівими» цигарками. Міські курці за окупації не мали легкого життя. На картки, траплялося, видавали дещицю низькосортного курива, але нерегулярно. З тим робітником тютюнової фабрики батько узгодив, що за цигарками прийду я. Туди, до Винників, — пішки, а назад мене має до рогачки підвезти підвода.

Надворі стояла гарна весняна днина, коли мене відрядили за цигарками. Йшов я не сам, а в гурті кількох молодих хлопців, родовитих мешканців Винників, що верталися зі Львова додому. За личаківською рогачкою, вирвавшись із суцільних сірих, припорошілих мурів міста, я став жадібно вдихати свіжий запах трав і ніжний аромат лісу, що линув з навколишніх зелених пагорбів. Крокувати мальовничим винниківським шляхом було легко і приємно. Мої попутники, зайняті своїми розмовами, не звертали уваги на знайоме їм довкілля, а я насолоджувався шумом дерев, співом пташок і весняним сонцем.

Коли ми оминали селище Лисиничі, що по дорозі на Винники, долинули приглушені, але достоту виразні звуки коротких кулеметних черг: тра-та-та, невеличка пауза і знову; тра-та-та. Мої супутники, як мені здалося, не чули ці кулеметні сальви і спокійно продовжували свої балачки. Ми пройшли добрий шмат дороги під постійний акомпанемент кулеметного «тра-та-та».

— Що це за стрілянина? — не витерпів я.

Ніби про щось буденне мої попутники відказали:

— А, це жидів стріляють.

— Їх тут давненько розстрілюють, — пояснив хтось.

— Либонь, з початку війни, — додав котрийсь з винниківців.

«Ось де, — кольнула болюча думка, — вбили Йосале, Асю та вбивають когось зараз».

Став я розпитувати хлопців, що їм відомо про подробиці страт у Лисиничах. Байдужим тоном вони розповіли, що німці відгородили частину Лисиницького лісу колючим дротом -заборонили туди наближатися. Зону оточення стережуть «аскари» і українська поліція. Але дехто, ризикуючи життям, туди зазирав. Бачили вони, що сюди привозять на автомобілях євреїв, а часами — українців та поляків. Євреїв шикують у колону і змушують співати пісеньку: