Шості двері
Шрифт:
За вiкном швидко стемнiло. Бiлий пацючок, досхочу наївшись овочiв, тихо дрiмав бiля її лiктя. Залишилося найголовнiше — вимовити його iм'я вголос. Анна-Марiя вiдкоркувала пляшку червоного вина, налила у свiй келих, а потiм, перевернувши пластиковий ковпачок вiд гiрчицi, хлюпнула в нього маленьку краплину й затамувала подих. Її серце забилося швидко, як перед якимось важливим iспитом. Пацючок пожвавiшав, закрутив на всi боки своїм чутливим рожевим носом i з задоволенням осушив iмпровiзовану чарку…
Тепер Анна-Марiя знала точно, яке iм'я буде у її вихованця. Альфонсiно Другий! Не пiдвiв, дорогенький! Анна-Марiя лагiдно погладила пацюка по шерстi. Альфонсiно Другий уважно подивився на неї чорними
Тiльки наступного вечора Анна-Марiя змогла нарештi вийти в мiсто з точно визначеною метою, заради якої i приїхала сюди. Перед тим вона до полудня проспала в готельному номерi в такiй тишi, нiби вiн мiстився на днi колодязя. Альфонсiно Другий виявився ледачим i теж пролежав поруч, зрiдка пiднiмаючись їй на плече по слизькiй атласнiй сорочцi. Анна-Марiя вийшла з готелю в синi присмерки i повiльно рушила широкою алеєю, яка вела до центру. Перехожих на вулицi майже не було: падав дрiбний теплий дощик. Вона не взяла iз собою парасольки, i з волосся за комiр куртки капала вода, вiд чого Альфонсiно Другий iще сильнiше притискався до її шиї. Вона йшла знайомим шляхом — униз вулицею, повз горiлчаний магазин, який, утiм, перетворився на досить-таки респектабельний супермаркет iз дивною назвою «Товстун». На вологому асфальтi золотими плямами лежали неоновi вiдблиски лiхтарiв, наприкiнцi вулицi такими самими гронами вечiрнiх вогнiв свiтився центральний майдан.
Ось i знайома арка. Анна-Марiя не могла втриматися, щоб не заглянути досередини дворика. На землi перед будинком так само, як i колись — сто рокiв тому! — лежали вiдбитки освiтлених вiкон. Гра в класики! I так само, як i сто рокiв тому, Анна-Марiя вiдчула нескiнченний, каламутний сум дiвчинки, котра вирiшила накласти на себе руки. Їй навiть здалося, що в тiнi крислатого дерева на лавцi згорбилася знайома пташина постать дивакуватого старого в довгому чорному плащi…
Однак, крiм самотностi й суму, в цьому забутому нею мiстi було щось важливе — «iнша планета». Вона iснувала завжди. I тепер у Анни-Марiї є виправдання — час, i є перепустка — Альфонсiно Другий. Вона поспiшила вниз на майдан i рiшуче пiдiйшла до службового входу в цирк.
Сонна вахтерка обурено змiряла її поглядом крiзь непрозоре вiконце прохiдної.
— Ви не пiдкажете… — в Анни-Марiї на мить перехопило вiддих, i вона не знала, як правильно сформулювати запитання, адже справжнього iменi старого вона не знала. — Тут працює доглядачем старий на прiзвисько Калiостро?
— Так, був такий, — лiниво пробурчала жiнка. — Старий алкаш.
— Я можу його побачити?
Вахтерка посмiхнулася, показавши два жовтих металевих зуби:
— Можете. Тiльки не тут, а на цвинтарi… Не скажу точно на якому… А помер вiн два мiсяцi тому. Мiцний був старигань, хоч i любив закласти за комiр. Така халепа — заснув п'яний у загонi слона. А вiн також старий був, вже не виступав, то теж помер того вечора i придушив старого… Така от дурна iсторiя…
— Так… так… я розумiю…
Анна-Марiя бiльше не знала, що сказати, i що взагалi можна сказати, коли руйнується остання iлюзiя.
— А фургончик його зберiгся? — нерiшуче запитала вона.
— Стоїть його халупа, геть дiрява. Нiкому вона не потрiбна. Один бруд… Дотепер самогонкою вiд неї несе за три версти. Та й тварин майже не залишилося — хiба що два старi вiслюки та один ведмiдь драний. А так усiх розпродали. Годувати немає чим. Зарплати другий мiсяць не платять…
— Я вас дуже прошу, — Анна-Марiя навiть забула, що в неї в гаманцi лежить золотий ключик вiд усiх дверей, — я благаю, пустiть мене подивитися на фургон.
— Родичка, чи що? — недовiрливо оглянула її вахтерка. — Щось не схоже… Спадщини там немає нiякої, все прогнило — одне ганчiр'я… Та й не маю права пускати
Анна-Марiя здогадалася й дiстала iз сумочки грошi…
— Дуже вас прошу…
I вахтерка вiдчинила перед нею скрипучi дверi.
Анна-Марiя, ледь стримуючи тремтiння, ступила на захаращений дворик цирку. I вiдразу ж вiдчула знайомий запах. Навiть Альфонсiно Другий витягнувся в струнку на її плечi, й вона машинально погладила його по спинi.
Фургончик був той самий. Тiльки фарба на ньому полопалась i звисала з розхитаних стiн дрiбною стружкою. Анна-Марiя помацала над дверима i зовсiм не здивувалася, коли в її руцi виявився старий iржавий (той самий!) ключ. Вона зробила глибокий вдих i пiрнула в затхлу темряву примiщення, намацала на низькiй стелi лампочку без абажура i крутнула її — спалахнуло тьмяне жовте свiтло.
…Тут усе залишилось, як i ранiше, лише припало товстим шаром пилу. Вузька кiмнатка з кривоногим столом посерединi, лiжко, саморобна рукомийня. Навiть афiша на стiнi з вицвiлими сiрими буквами: «Уловлювач думок — Калiостро…». Анна-Марiя, немов увi снi, змахнула зi столу пил, розстелила газету, виставила на стiл куплену в «Товстунi» пляшку вина, розклала безлiч пакетiв iз рiзною смачною їжею — ковбаса, сир, баночка оливок. Альфонсiно Другий з цiкавiстю обнюхував стiл i сторожко озирався на всi боки.
— От ми й удома, — сказала йому Анна-Марiя. — Тiльки господаря нема… I вже не буде… Ми спiзнилися, друже…
Вона помiтила пiд матрацом книжку i, стримуючи нудоту, викликану юрмою тарганiв, витягла її. Тепер вона могла прочитати її назву, написану англiйськими лiтерами: «Нострадамус»…
«У тебе може бути найпростiша сукня, але до неї обов'язково купи собi туфлi. Це — перша необхiднiсть для вродливої жiнки…»
Вона пройшла повз вахтерку, на ходу зауважуючи, як потоншали залiзнiґрати ворiт, як зблякли фарби колись барвистого циркового майданчика.
По ньому не снували дiтлахи, не бiгали з веселим гавкотом бiлi й чорнi пуделi. Цирк бiльше не був «iншою планетою», а якщо й був, то ця планета добряче обшарпалася, зависнувши в безповiтряному просторi прикрашеного мiста. У її вкритих попелом кратерах, у її надрах, що потоншали до розмiру пергаментного паперу, спочивали рiзнобарвнi кульки, запорошенi факiрськi рукавички, бутафорськi носи й черевики клоунiв. Вродлива карлиця Лю-Лю бiльше не виходила на арену з виводком пухнастих доглянутих собачок — вона плела шкарпетки з фарбованої вовни i щонедiлi продавала їх на базарi, щоб увечерi купити чверть лiтра дешевої горiлки, блакитноокий силовий жонглер Стасик животiв у замiському будинку для iнвалiдiв, а в круглих коридорах цирку мiстилися торговi ятки…
Мiсто бiльше не лякало її. Вона просто була в ньому чужою. Як i тисячi iнших приїжджих. Проте залишалася ще одна справа, яку мусила зробити. Анна-Марiя взяла таксi й назвала адресу свого колишнього помешкання.
Дорогою вона повторювала про себе десь почутий вiрш:
Ми помрем не в Парижi, Тепер я напевно це знаю! — В провiнцiйнiй постелi, Що потом кипить i слiзьми, I твого коньяку не подасть тобi жоден, я знаю, Нiчиїм поцiлунком не будемо втiшенi ми, Пiд мостом Мiрабо Не розiйдуться кола пiтьми… [3][3] Уривок з вірша Наталки Білоцерківець