Сигнали з Всесвіту
Шрифт:
— А вони тебе добровільно застрелять! Ти — член “Братства сильної руки”, з тобою панькатись не будуть.
— Членом “Братства” я був, але злочинів на своїй совісті не маю, як ти! — вигукнув Краус. — Я спіймався на ваші обіцянки. Тепер я розумію, що повстати проти всього людства — безумство!.. Ти тут пануй собі на Кварті, прошу, але я повернусь. Голову мені, можливо, не відірвуть, а коли навіть і так, то швидше настане кінець. Хочеш — підемо разом?
— Зараз?.. Негайно? — запитав здивовано Мак-Гарді, коли Краус пішов до берега, де в очереті було заховано гумовий човен.
Краус
— Ти сказився?! — зарепетував Мак-Гарді й побіг слідом за ним.
Пролунав постріл. Потім ще один…
Краус схопився за плече й захитався. Однак зразу ж випростався, схопив з кишені пістолет і вистрелив теж.
Мак-Гарді зробив кілька кроків і звалився в болото за очеретом. Голова його занурилась у рідке жовте багно.
Краус дивився на нього з хвилину; побачивши, що той не ворушиться, скочив у човен і відштовхнувся від берега.
Човен поплив по течії.
Над морем Данте клубочилися хмари диму й пари. Вода в ньому вирувала й кипіла, — так, ніби його дно було жерлом велетенського вулкана. Береги моря становили собою кам’яний хаос. Все свідчило про те, що тут відбулось кілька вулканічних вибухів такої сили, яких на нашій Землі, мабуть, не траплялось ніколи.
Вертоліт кружляв пошматованим узбережжям вже не першу годину, а вчені все не могли відшукати селище квартян.
— Там! Там! — вигукнув раптом Ватсон. — Погляньте, на обрії видніється силует лілії!
Вертоліт швидко наближався до незвичайної будови. Вона височіла на скелястому стрімчаку, схожа скоріше на пам’ятник, ніж на жиле приміщення.
Вертоліт повис у повітрі. Навратіл з Ватсоном розсувною драбиною зійшли на землю. Підійшли до споруди і застигли в скорботному мовчанні.
Мабуть, це й справді був пам’ятник. Біля його підніжжя лежало кілька металевих покручених плит, які мали на собі сліди вибуху чи різкого зіткнення.
— Це, безперечно, рештки якогось літального апарата. Ось уламок крила…
— Ви праві, Навратіл, — кивнув головою Ватсон.
На середньому листку лілії на пам’ятнику була прикріплена маленька модель космічного корабля чудної Форми з кулястим тулубом. Під кораблем було зображено вогонь.
На протилежному боці пам’ятника виділявся барельєф якоїсь планети, схожої на Сатурн з його кільцем.
Навратіл сів на скелю і, задумавшись, дивився у просторінь.
— Пам’ятник розповідає красномовно… — сказав він повільно… — На цьому місці зазнав аварії міжпланетний корабель; ось чому це полум’я і ця планета. Мені здається, ми марно шукаємо тут істот, які володіють атомною енергією… На Кварті їх немає.
— Чому ви так гадаєте?
— Гадаю, що так само, як і ми, Кварту відвідали люди з якоїсь далекої зоряної системи. При аварії деякі
— Можливо, — погодився Ватсон. — Ваше припущення підтверджує і барельєф крилатих квартян. Люди, які вирізьблені біля загадкової атомної електростанції, певно, і є гостями з невідомої планети, тому вони в скафандрах. Цим пояснюється також, чому покинуто селище біля Нової Волги… Одне тільки не йде мені з думки: новий корабель вони не могли побудувати без металургійного заводу, а ми досі нічого схожого не виявили.
— Хіба ми оглянули селище з усією старанністю? — посміхнувся Навратіл. — Хто знає, чи не ходили ми біля заводу, як сліпі?
— А може, вони повезли його з собою?
— Навіщо?.. Певно, вони захочуть прилетіти сюди не раз, а ливарня їм ще може придатися. Тому й електростанцію вони лишили на ходу. Вона виробляє енергію постійно, так що нею можна буде скористатись в першу-ліпшу мить. Але як би там не було, ми повинні подякувати їм від щирого серця. З допомогою незнайомих людей з невідомого світу ми відремонтуємо “Промінь” значно раніше, ніж надійде допомога з Землі. Це конче необхідно: вулканічна діяльність дедалі посилюється; незабаром земля у нас горітиме під ногами.
Звідкись здалеку почулось протяжне: “Гуііі…” — і над обрієм знялась зграя крилатих квартян.
— Мабуть, ми перешкодили їм тут понишпорити… — засміявся Ватсон. — Можливо, вони прилітали по нові експонати для особистих колекцій… Пригадуєте лупу та уламки, які ми знайшли в їхніх печерах?
У просторому клубі міжзоряного корабля “Фотон” кінчається лекція для молодих астронавтів. Начальник рятівної експедиції академік Хотенков каже на прощання:
— Сподіваюсь, що питання навігації в міжзоряному просторі ми розібрали досить грунтовно, — насамперед завдяки багатющому досвіду героїчного екіпажу “Променя”. Наступні кілька лекцій ми присвятимо питанням техніки міжзоряного зв’язку. Читати лекції буде доктор Заяц — великий вчений, який відкрив абсолютно новий принцип передачі сигналів на практично необмежену відстань…
Погляди кількох слухачів зупинились на смаглявому обличчі молодого Заяца. Юрко збентежено опустив очі її почервонів: батькова слава хоч і радує його, але говорити про це він не любить.
Юрко швидко склав свої учбові посібники до портфеля й вибіг з клубу. Зупинився біля великого круглого вікна, яке з’єднує їхній штучно створений летючий світ з безмежним Всесвітом. Притиснув чоло до холодного скла і задивився в зоряне небо. При погляді на сузір’я Андро-меди його серце стиснулось від страху: та невже ж ота маленька зірочка і є наше любе золоте Сонце?
Він одвернувся од вікна і попрямував у робочий кабінет батька, мугикаючи смутну народну пісню з Білих Карпат, яку колись давним-давно співали бідолахи, що працювали від зорі до зорі: