Сині етюди
Шрифт:
…І знову зими не було, і було мокро і осінньо… І припадала осінь до Оксаниного серця і стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цій чвирі життя кине свою першу важку тінь на її прекрасну молодість, і тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навіть здивувалася: як, невже зовсім? Їй сказали, що зовсім. Вона не заплакала, вона навіть не почула, як їй заболіло – так пекуче заболіло. Вона пішла на Полтавський шлях і дивилась у той бік, на Полтаву. І пригадала липневу ніч і неясні дзвони із степу. Потім сіла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вітер носився по Комарівці – чіткий, колючий,
– Піду.
І пішла. Коли б вона читала «Кобзаря», вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тільки про Київ, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..
Увечері Оксана зібрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сіріло, й дощу не було. Сунулись хмари невідомо куди, сунулись далеко-далеко – у далечінь. Чоботи грузли в багні, а навкруги голе поле й тиша. І ще мріяла про липневі світанки, про неясні дзвони із степу. Думала про великі міста і ще про щось незнайоме, таємне. Зрідка назустріч їй тягнулися підводи, із станції їхали. Коні пнулися і з великим напруженням витягали з багна вози. Люди підозріло оглядали її, оглядалися і ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а криві очі виразно, з сумом дивилися на мовчазні станційні вогні, що заблищали за могилами. На обличчі застигла скорботна, ледве помітна посмішка. Гетьманський ліс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка і його жагучий шепіт на соломі. Знову налетіла темна хмара й забризкали сірі води. Повернулася – Комарівки не видно. Було тоскно й було радісно. Згадала газети, батькові цигарки й подумала: це темне життя, а хотілося світлого, молодого, як молодик. Станційні вогні наближалися. Зупинилася біля верстового стовпа відпочити.
…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетів поїзд і зник в далині.
Оксана підходила до семафора.
КОЛОНІЇ, ВІЛЛИ…
Так от: єсть вілли, біля міста в кучерявих лісах засіли, і шосе до них гадючиться. Єсть вілли, єсть і колонії – дитячі. Вілли: специ, їхні жінки відповідальні, взагалі – кваліфікація, цвіт. Ну…
– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитів.
– Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
– Подумайте: їй одно місце на віллі, а вона цілу сем'ю притягла, ще й «друга дома» притягла… Безобразіє…
…Отара білорогих баранців посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…
І третя на другу:
– Сволоч! В городі одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п'ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.
Синіє вечір – під'їжджають автомобілі. Тоді гості їдять і всі їдять.
…Слобожанські ліси й тракти і досі були тривожні. Ходять бандити по лісах. На віллах тихо тому. Купражили гультяї колись, літали по шосе мотори, кавалькади, й гомонів ліс від музики, гамір буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…
…Колонії пішли далеко в ліси. От колонія, скажемо. Цвітуть діти, ростуть з молодняком дубовим, бронзові шиї, очі блищать, як спілі вишні після дощу. В колонії виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…
Господарською частиною завідує Гіль. Гіль ходить і співає: «Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов»… Цілий
– Та покиньте ви співати, – кричить Анфиса Павлівна, гладка, охайна – німецької породи.
Гіль зникає.
Є ще стара діва – Павлина Анфисівна, – так кажуть, так звуть, – це не так.
Ну, і так далі…
Тьотя Бася – фанатичка. Зустрічає незнайому жінку:
– Що ви читали з жіночої справи? Що? Бебеля «Женщина і соціалізм» не читали? Та невже?
Витягає «Женщину і соціалізм». Читає, слухачі тікають. Вона молиться на Коллонтай і Ліліну. А Анфиса Павлівна розказує анекдоти:
– Я вам по секрету. Цілий скандал був… Коллонтай кричить:
«Стерво! Тебе в публічний дом». А Ліліна як схопиться: «Ах ти розпусто! Тобі жалко, що я з Зінов'євим живу?» Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисівна, як заходить сонце, іде до ставка, до купальні, роздягається, оглядає тіло й зітхає. Співає з натхненням: «Місяченьку блідолиций, за хмари швидше ти б сховавсь».
У ставку купається сонце – на ніч. Десь далеко залізниця, десь потяг далеко.
Б'ють корову в кошарі. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кізяками, парним молоком і свіжою кров'ю. Прибігла економка [17] :
17
Це вілла.
– Када ви, наконєц, убйотє єйо?
– Та зараз.
– …Та січас, – кричить економка і біжить – її покликано. Сидір чухається:
– От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
– Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидір:
– Що?
– Мнясо!
– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кізяками.
Сидір умочив у цеберку ножа й перехрестився:
– Яке-небудь стерво, та ще й лізе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тільки.
Потім він ріже, але не мовчить.
– Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
– Правильно!..Вони ріжуть корову.
В колонії сідають обідати. Виховательки, діти.
Анфиса Павлівна подивилась на Павлину Анфисівну та й подавилась. Павлина Анфисівна сама ж невинність: вона ж не знала, що Анфиса Павлівна дитячу котлету їла.
Анфиса Павлівна запивала водою:
– Хотіла попробувати… Павлина Анфисівна:
– Так, так…
…Приїздить до дітей якась мама. Виховательки люб'язно усміхаються.
– Ваша дитина прєлєсть, прямо удівітєльно.
Мама мліє…
…Набігає хмара літня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами літаючи – перед громовицею…
…Тільки в тьоті Басі нема корзини, а в інших є. У корзинах – варення, котлети, білий хліб та інше…
…Навіщо?..
… До тьоті Басі приїхав знайомий. Було місячно, всі були над ставком. Місце гарне, поміщицьке: нагадує поміщиків. Знайомий сказав: