Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]
Шрифт:
Що снилося людям тієї ночі, коли світ трясся від білої пропасниці? Що діялось у їхніх біополях, коли вони бажали добраніч і лягали спати?
Одним із перших прокинувся Саня Папоротний. Поблукав очима по кімнаті, схожій на лікарняну палату-одиночку. Ліжко, рушник, тумбочка. Біля порога висить куртка, ніби зібралася грати в бокса. Є ще електроплитка і картинка на стіні з журналу «Краса і мода».
Саня трохи полежав, намацав під ліжком валянці. Одним вимахом скочив із постелі, розклював ковшем льодок у відрі і напився. Задумав поголитись, а світла немає, води нагріти нічим, — і аж зрадів: бритва
Поїсти! Поїсти можна печеної картоплі і хамси. Накинув ту ж запрану сорочку, поверх — налигач. Як завжди, кожного ранку, подумав, що добре було б сходити в лазню та одягти на себе щось свіже. А коли? В містечку добра сотня немовлят, і він днями снує з двору до двору — патронує.
Саня родом не звідси. Село, в якому він родився, причаїлося на одному з островів широкої річки, і він вряди-годи, підзбиравши грошенят, везе подарунки мамі Наталі і п’ятьом сестрам, котрі ростуть, наче верби, вишивають рушники і от-от почнуть віддаватися.
Коли Саня був маленьким, на дикій груші висіла його колиска, а дятел-безхатник теребив угорі сучки та й недогледів, натрусив на малого ластовиння. І коли хлопець підріс, у школі про нього склали дражнилку:
Санько-холоша Пташок збивав, Був хороший, Рябий став.У медучилищі дівчата його не виділили — вічно ходив із оддутими кишенями і дурнуватою полечкою над лобом, але час минув…
Одягаючи рюкзак із медикаліями, Саня завважив, що нема ні електрики, ні сонця, а в кімнаті майже видно. Підійшов до вікна, пхнув кватирку — і на руки посипався залізний сліпучий сніг. Хо-го! Тут поламаєш собі голову. Молочниця, діатез, пневмонія. З патронажем не жартуй, вилетиш із роботи, як спиця.
Не менше за Саню потерпала і вчителька, Гуптя Потапенко, яка нарешті перевірила всі зошити, надрала великі, як рядна, конспекти, замість дубового від поту костюма справила вишневе плаття. І що? Од здивування в неї випало вставне око: якийсь там сніг може не випустить? Гуптя розігналась і так бебехнула спиною в двері, що трохи не вилетіла з одвірками. Це тобі не з рукава ковбасу на перерві їсти!
Тієї пори в своєму особняку прокинувся Кормило. Дружина звично підсунула капці, подала каву. Скількись хвилин він лежав мовчки. Досадував. Потім почав стежити за дружиною і зневажати її. Часом він любив отак подивитись на неї і поненавидіти.
Зачісуєшся? Зачісуйся, зачісуйся, хоча ті три волосини, які в тебе залишились, можна було й не займати, вони завжди сторчать в один бік. Ич, сіла, думаєш. Подумай, у твоїй голові, як її не викручуй, крім паласів і свинини, нічого нема.
— Вітю, стихійне лихо, сніг…
Він ще нічого не розумів, дивився тим самим поглядом.
— Нас завалило.
Кормило схопився, метнувся по кімнатах, до вікон, потім повернувся, одягся, напружив мозок. Дітям було позав’язувано роти. Тещу, аби не кашляла, накрито подушкою, а кота, який голосно муркав, утоплено у відрі. Та це ж ні телефону, ні водія, ні секретарки, ні заступника. Ні, він не візьме на себе таку відповідальність,
Мигтіли по квартирі нервові і безпорадні холоші карапузика Кормила.
Містечко страждало. Сніг поглинав зойки, верески, голосіння. Слабкодухі падали з інфаркту, старі стерялись, реготали не своїм гласом і вили сердобольних пісень. Діти недовго раділи таким канікулам, на них посунули пропасниця і нудьга.
Старий скнара Йосип Клязника потерпав, що не наховав у хаті дров. Що — витопить. Витопить можна й віником, але ж його дрова у дворі під снігом. Якщо здохне собака, хто їх стерегтиме? Мої дрова, мої дрова… Все життя його баба топила сміттям, усе життя він стягав їх і рубав. Дорубався, що до порога треба було лізти через гору. Якби він міг бачити, яка над його садибою нависла сопка з брилем! Ця могила навряд чи випустить.
А хто найбільше воювався серед похованих, так це брати Шурики, що жили в коморі. Вони служили контролерами по магазинах і дуже гнівались, їм заздалегідь не прислано відомості про надходження товару. Неподобство! І потім — є в них двірник чи немає, хто повинен розчистити стежку? Вони гарцювались і обкушували заїди, доки з нижнього поверху не обізвався Кріт:
— Що ви, понімаєш, розшумілися тут? У місті стихійне лихо. Мре народ.
— О-о-о! Як же нам буть?
— Робіть, понімаєш, свою роботу, і все. От я рив і рию, — Кріт показав у глині лапи.
— Е-е-е, наша робота не тут, — журилися Шурики.
— Хм. Тоді поки що плани складайте, а там воно покаже.
Брати заглибились у свої бамаги і тільки зрідка похрокували від задоволення.
Місто задихалося. Осипалися пуп’янки і змішувалися зі снігом. Усе кволіше ревла худоба, десь настирливо дзявулів собака. Чорні, як головешки, трупи валялися на порогах. Грудні діти, стомившись кричати, знесилівши, зітхали і кривились, розкидаючи холодні пелюшки.
Павук на прізвисько Стратилат нічого не думав і не страхався. Його дім під солом’яною стріхою, до весни вистачить сонних мух і комарів, а там іще налетить усякої нечисті. Повітря? Скільки йому треба того повітря? Затопить? Скільки там буде тії води.
…Кормило все ще сидів у сонному особняку, котрий славився підземною сауною, канами і лосиними шашликами. Він кислооко позирав на свою посмітюху, на фортепіано, до якого торкалися хіба що ганчіркою, на ведмежі шкури, розкидані замість килимів на підлозі, і все ще страждав: як у нього боліла душа за місто, за трудівників, а втім, хто це зрозуміє, хто оцінить? Перед Кормилом похитувались мальовані штори і нагадували ті золоті часи, коли… Та він не міг і думати про щось таке — перший у місті мужчина, перший сім’янин, перший начальник.
— Ольго, я тебе ніколи не кохав, ти знищила мене як особистість, зробила з мене потерть. Я міг би жити в столиці, займати достойну посаду.
— Вітю, загорни шарф.
Врешті Кормило всівся зручніше, заходився широченними лапами висмикувати ворсу зі шкури, що лежала біля дивану, і майже заспокоївся. Час від часу тільки чулося: «Оп-па! Оп-па!»
Тим часом міні-двигунець розстарався і дав струм.
— І як я міг одружитися з тобою? І тепер ця ідіотська яма, ця стихія. Як я звітуватиму перед начальством?