Синє яблуко для Ілонки [Новели та повість]
Шрифт:
— Піду вже, бо мені якось холодно. Піду вже?
Ніл важко дихав, починався напад астми.
— Побудь іще. Хочеш, я відгадаю твої думки? Ось подумай що-небудь… про майбутнє.
Вероніка виглянула в вікно, далеко на пагорбі стояла машина, схожа на батькову. Але як могла там опинитися батькова машина?
— Ти так часто дивишся за вікно? Хочеш утекти?
— А хто мене випустить, може ти? — відповіла похапцем, майже сердито. — Я подумала, у мене є думка. Може відгадаєш про що?
Запала мовчанка. По тому Ніл, перемагаючи
— Ти подумала погано. Спробуй щось інше.
— Ну от, — засміялася вона. — А ще хвалився!
— Ти уявила мене кажаном. З людським обличчям.
— Неправда! — застрибала Вероніка, але зустрілася з його поглядом замовкла, присіла біля ліжка.
Її свідомість зненацька пронизала думка: він може в будь-яку мить померти. Ось тепер вона з ним розмовляє, він дивиться на неї. І тим часом його вже не стає.
— Не страшно, — вимучено усміхнувся Ніл, — всі люди від народження починають умирати.
Віття дерев гуло, свистало, стовбури скрикували, поскрипували в шибку. Вероніка задрімала, а потім схопилася. Їй привиділось, мовби над нею низько пролітають хмари, на одній з них лежить Ніл. Їй стало жарко і захотілося пити. Ніч була сніжно-світла, кучугури стояли, як гори. Вона хотіла зійти на кухню і почула внизу приглушені голоси.
— Про все домовлено, нічого не буду перегравать, — гудів господар.
— Продати дівчину! А як він заявиться по дитину, що ти йому скажеш?
— Уже заявлявся стонадцять разів. Де він, ти його бачиш?
— Бійся Бога, дитина ж не винна!
— У борделі таких люблять. Пішла геть, рвань собача!
«Дві голови» схлипнула і вийшла в коридор. Господар грюкнув дверима так, наче хотів їх вирвати і забрати з собою. Вероніка стояла, мов примерзла, не могла поворухнутися.
Господиня піднялася сходами до сина. Присіла біля ліжка, розв’язала накручену на голові хустку.
— Мамо, а Вероніка не допомагала вам мити голову?
— Допомагала, аякже.
— Мамо, а скажіть, яка вона гарна. Яке в неї пухнасте волосся, як вона його відкидає зап’ястям.
— Вона тобі в думці?
— Як згадаю про неї, так плачу, що скоро вмирати.
— Як же нам бути, як же нам відпустити її, синочку? — затужила жінка, поклавши голову біля сина.
…Після півночі, коли вітер почав ущухати і знову повалив сніг, до кімнати Вероніки ввійшла господиня. Розбудила її, не вмикаючи світла. Наказала одягатися. Спустилися сходами, які серед ночі, здавалося, не рипіли, а скрикували.
Вони різалися по молодому глибокому снігу майже до пояса. Вероніка поверталася до вітру, пила той духмяний вітер на повні груди. Здійнялася завірюха, і вже за якусь хвилю від слідів залишалися вічка. Далеко на пагорбі з’явилася пляма, потім від неї відділилася постать і кинулася їм назустріч.
Поволі сніг ущух. Вероніка оглянулася на похмурий будинок, що залишився
— Там Ніл, Ніл у вікні! Дуже великий Ніл! — закричала вона.
Кинулася бігти назад, упала, заголосила.
І її голос затамували в собі сніги.
П’ятниця, чотирнадцяте
Вікна згасли ще до півночі. Він і собі вимкнув світло, але за шибкою панував молодий сніг і було, мов удосвіта.
Серце билося, як молот. Варто йому було тільки вимовити ім’я — і дівчина поставала перед очима в гостроносих чобітках. Поправляла гладко зачесане волосся, розливчасто сміялася, мов ранкова свіжість стривожила росяний букет. Він її бачив на Невському проспекті у білій шовковій хустині, у темно-вишневому пальті строгого крою. Оця її манера одягатися старомодно його розчулювала. У пітерської молоді одяг виглядав, як лахміття.
Позавчора група українських студентів приїхала до Санкт-Петербурга для роботи над дипломними. Тема Андріани «Микола та Євген Гребінки серед творчої молоді Петербурга» його зацікавила найбільше. У списку навпроти цієї теми професор поставив плюс. А потім до нього підійшла Андріана.
Професор працював з ноутбуком і, не відриваючись, запросив її сісти.
— Скажіть мені, шановна, — мовив чистою українською мовою без акценту, — скільки хвилин свого дорогоцінного часу ви плануєте присвятити темі?
— Як це? — спантеличено промимрила Андріана.
— У вас же, мабуть, велика культурна програма: Петерґоф, палац Петра, Ермітаж…
— У мене програма тільки за дипломною.
— Та невже? — скептично мовив професор, проте вперше підняв очі на студентку.
Наступного дня гості з України влаштували презентацію в педуніверситеті. Стужа, попри звичку не бувати на таких дійствах, пішов і навіть сидів в одному з перших рядів актової зали. Він не міг не піти, — народився в Україні, там була похована його мати. І хоча більше сорока років прожив у Пітері, любив це місто, вважав його своїм рідним, але навіть випадково почуте слово часом щеміло всередині, як рана.
Студенти, виступали бравурно і дотепно. Три дівиці, по-старечому перев’язані хустками, вихилялися й співали суржиком: «Бузина, бузина, на городі бузина, як заглянув в бузину, кум цілує куму». У залі присвиснули: «Давай, хохлуха, давай!» Потім виступив мер обласного центру і мовив:
— Як тут правильно в залі підмітили, ми хохли! Да, ми хохли, приїхали до вас, кацапів. Давайте будемо дружити! А щоб ви про нас не забували, ми привезли вам свою продукцію. Ось такі огірочки консервують на нашому заводі. Гарні, га? Та ще під сто грамів. А хрумтять!