Син землі
Шрифт:
І стрибнула, і линеш ген... од мене.
Вернулася, знов горнешся, пестиш,
Гориш, цілуєш... Ох, дитя шалене!
П'янію я і тлію, млію я
В огні святім пожару — почування,
Оце надземну мавку-мрію я
Держу в обіймах райського єднання!
* * *
Десь океан, одвічний великан,
Колись роздер надвоє крапелину
І на безмежний синій водний лан
У безвість кинув кожну половину.
Краплини
По міліонах літ шукання й муки,
Зустрінулися знов у всебутті:
Їх вічна туга блисла сяйвом злуки.
Це я і ти. В мандрівці у світи
Ми, зблукані дві душі-половини,
Дійшли до споконвічної мети:
Злилися нині у єство єдине.
* * *
Без тебе я, о ти, весно моя,
Лиш атом був у мряках животіння,
З тобою я став світлом, що сія —
Промінням життя на все творіння.
Лиш ти одна сколихуєш до дна
В моїм єстві глибини всі незнані.
Жемчужиться твій сміх, як сон-піна
На вічності блакитнім океані.
В душі твоїй і в постаті усій
Я бачу блиск небесної поеми.
Чар слів, очей, обійм огнений твій —
О книжники! Набік усі системи!
Вогонь чуття — ось джерело життя,
Ума всі сили — жебраки голодні.
Чуттям я змірив безмір всебуття,
Та перейшов його верхи й безодні
З тобою я, о мавко ти моя,
У собі чую кликання могутнє:
Із моря мого «я» встає зоря
Й веде мене в минуле і в майбутнє.
Веде на мить у сумерк тисячліть,
У темний праліс бою за існіння
І шле мене в майбутності блакить,
У ясний світ нового покоління.
В огні палкім... де нагло ми?.. Де дім?..
Де темна ніч і сонний спокій лежі?
Пливем по океані зорянім...
Завішені на вічності розмежжі.
Блакитний шлях по безконечностях...
Ти тулишся усім єством до мене,
Тебе пройма якийсь таємний страх,
І слово мовиш, пристрастю натхнене:
— Боюся я... тремчу... згублюся я...
Тебе утрачу й розпливуся млою...
Вгорни та заслони мене, хай я
Не бачу прірви ген... там... під собою.
Аж ось тепер шлях нам огонь роздер
І зорі стелять нам вінець весільний.
Грім грає нам могутню пісню сфер
І світ паде у вир чуття похмільний.
— Цілуй мене, ах, зацілуй мене,
Одно єство ми, божество обнови.
Хай буря світ лукавості здмухне —
Ми
* * *
Ген сонце йде... Я буджусь... Де ти?.. Де?..
Я сам... Я все був сам. Мені так сумно.
Сіріє ніч, і сірий день веде —
Ох, чом, життя, смієшся з мене глумно?..
Як тільки мавка прочитала цю поезію, її всі почування вибухли стихійно.
Мерщій зложила картку, сховала її у викрій на розхвильованих бурхливих грудях, обома руками обняла за шию Йвана і гаряче, жагуче, шалено своїми устами впилася в його уста.
Іван, заскочений, скам'янів.
Спершу він тільки чув, що крізь його уста якесь могутнє, нагле, млісно-чародійне море оп'янілого, жагучого, солодкого вогню йому вливається в душу, в серце, мозок, розливається на ліс, на землю і на небо, на всесвіт.
А він, як іскра в безконечному пожарі, затратив свідомість, хто він, де він, що з ним.
XXIV
Нараз він чує, як біля його серця чиєсь серце стукотить.
Одчиняє очі...
Немає нікого...
Очеретним шелестом іде питання з його уст:
— Мавко, де ти?..
Іван кладе руку на чоло і на хвильку дивиться глибоко в себе, в застигаючий огнений вир на дні душі.
Поволі оглядається довкола себе. На землі коло нього торбинка... Він підносить її. Сонно-глухо йде від нього в ліс питання:
— Мавко, де ти?..
Мовчки, німо дивляться на нього стіни зелені, закам'янілі струї сонця серед гілля, синява небес...
Нараз Іванові здається, що маленький, райський цей куток у гущі лісу — це труна.
Світ, вистелений мохом і травою, стовбурами зелені підпертий, небом нагорі накритий — це могила.
А в цій могилі, у труні лиш він один — і ця торбинка... Пам'ятка по ній...
— О ні, це не пам'ятка...
Її уста я чую на моїх устах... Чую серцем биття серця в її грудях... Вона тут... Чому ж я не бачу її?.. Вона сховалася від мене... Моя мавка — моя мрія — пустійка... жартунка, пустунка...
Він миттю зірвався й почав її кликати:
— Мавко, обізвися!
Вся його душа в ухо входить. Тихо.
— Мавко, моя весно, моє щастя, обізвися!
Прикладає руки до вух. Мовчання,
— Мавко, моя світляна мріє, де ти?..
Холодними кліщами тиша всовгується в душу.
Іван кличе, прохає, питає:
— Мавко, люба, ти сховалася?.. Жартуєш?.. Правда?..
Обізвися, прошу тебе!
Мені за тебе лячно, страшно...
І знов не чує відповіді. Івана охоплює жах. Він кидається в гущу, розглядається довкола, обшукує кущі, вільшину, папороть.
Ніде немає мавки.
Нараз йому здається, що вона до нього відгукнеться на слова старої пісні.