Син землі
Шрифт:
— Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя.
Обоє станули й понад зелений луг, понад хати, що поховалися у гіллі черешень і яблунь, дивилися на сонце, що за хатами примостилося у верховітті лип і скупаними в зелені проміннями пестилось кучерями мавки та їх золото ще більше золотило.
Дивилися мовчки, втонуті в зеленому і у блакитно-золотому сяйві світу.
Іван оглянувся немовби з острахом довкола, взяв у руки руку мавки й, дивлячись на неї з почуванням боготворення, озвався тихим голосом:
— Ні... Це не
Веселкою на небі мавка усміхнулась і сказала:
— Я тебе збуджу з твойого сну, Іване.
Закинула обидві руки, мов дві лебедині шиї, Йванові на шию. Іван стрепенувся. Обняв мавку сильними руками, і їх уста злучилися в одно жагуче полум'я.
Мавка, заливаючи Івана світлом радісного сміху, закликала:
— А що? Невже збудила я тебе з твойого сну недійсності?
— Ні, моя весно...
— Чому? — сміялася та дивувалася мавка і сказала: — Мені здається: хоч би ти вмер, то я тебе збудила б до життя. Давай спробую ще раз і тепер я певна, що збуджу тебе.
Тепер цілунок був ще довший і ще гарячіший, так, що від його вогню Іван поблід, а груди мавки неспокійно хвилювали. На її яблунево-цвітнім, білім личку раз у раз перетягали густо-рожеві хмарочки кохання, пристрасті, здоров'я. Була така чудова, що сам найвищий мистець, творець людської краси, зійшовши з неба на землю, мусив би в ній закохатися.
— Я думаю,— сміялась мавка,— що тепер мені вдалось вже тебе стягнути з казкових висот на землю дійсності.
— Ні!.. — сказав Іван з допитливим усміхом.
Мавка глянула з почуттям ніяковості на Івана.
— В такім випадку це значить, Іванчику, що немає в мене сили довести тебе до того, щоб з неба ти зійшов на землю...
— Ні, немає в тебе сили... — відказав Іван.
Мавка нахмарилася, а її малі уста такий прибрали вигляд, як у маленької дитини, коли її уста складаються щораз то більше до плачу. Іван це бачив, але не питав її, яка причина цьому, тільки мовчки усміхався. Тоді мавка сказала:
— Коли так, то нічого я не варта.
З тими словами вона стала звільна стежкою йти далі, та лишила Йвана за собою. Іван забіг їй стежку травою, станув кілька кроків напроти неї і закликав:
— Прошу станути.
Мавка обізвалася:
— Я гніваюсь на себе й на весь світ... Я нічого не варта...
Іван дивувався:
— Для чого так говориш?
Мавка відповіла:
— Або я не маю сили над тобою, або ти замало мене любиш. Це я стверджую тепер. Одно і друге так мене болить, що прошу мені уступитися з стежки...
Іван засміявся голосно й закликав:
— Але ж, дитино! Ти мене й себе не зрозуміла...
— Чому не зрозуміла?
— Слухай, моя весно. Себе ти тим не зрозуміла, що посунула до крайності свою жіночу скромність, коли сказала двічі, що ти нічого не варта. Твоя краса і твоя душа
— Ти, Іване,— обізвалась мавка тихо,— є моїм тим лицарем. Та що з того? Ти мене не кохаєш на життя і смерть...
— Чому?.. — чудувався Іван.
— Адже ти сам сказав, що мої цілунки не мають сили збудити тебе зі сну до дійсності...
— Так, це правда,— відповів Іван.
— А бачиш?.. Отже, що це значить? Що ти мене не любиш над усе...
Після тих слів мавка уступилася Іванові зі стежки та хотіла далі йти сама. Однак Іван узяв її за руку, засміявся голосно й закликав:
— Послухай, в чім діло. Отже, те, що я сказав, ти мусиш не інакше розуміти, тільки так!
Ти, мавочко моя, ніколи не будеш мати сили стягнути мене з неба на землю, тільки навпаки: ти з землі та з життя усе для мене небо створюєш і створювати будеш.
І хоч би стала ти навіть бідною, а я бездомним жебраком, то з тобою разом і найбільша нужда перестане бути нуждою і стане сном, і казкою, і світляною дійсністю для мене.
Коли мавка вислухала до кінця тих слів Івана, кликнула захоплено:
— Ох, яка я глупа й недогадлива була сьогодні! Мій Іване! Прости мені, що я на тебе сердилась. Я тебе перепрошу гарненько...
Мавка кинулась Іванові на шию, а Іван взяв її на руки, як дитину, і тримав її, причому мавка оплела руками шию Івана і свої уста злучила з устами Йвана. Цілувались так гаряче, наче би одно одному забажало вицілувати серце й душу з тіла.
Коли мавка з рук Івана знову станула на землю, вся рум'яна, розгарячена закликала:
— Ох, яка солодка втома! Аж уста мені чогось пашать, горять. Іваночку, що це таке?.. Невже тобі так само?
— Так,— відповів Іван.
— Яка тому причина, Йване?
— Така, що ми обоє цілувались дуже пристрасно. Коли й надалі будемо кохатися з таким огнем, то нам загрозить небезпека.
— Яка? — цікаво й живо запитала мавка.
— Обоє ми станемо білими муринами...
— Що це значить, Іване?..
Іван відповів:
— Дістанемо тоді обоє муринські товсті уста...
Мавка заходилася від сміху і закликала:
— Це нічого. Будемо мати чим цілуватися...
Обоє раділи, як діти. Від їхнього сміху, кохання і щастя небесна блакить іще більше синіла, а сонячне світло ставало ще більше світляним і небо ще більше небесним.
Взялися за руки і стежкою далі йшли.
Тепер мавка почала розмову про свої враження з нинішнього празника. Розказувала про своє захоплення усім, що бачила та чула. Подивляла всі укриті скарби вдачі й духа українського народу. Дивувалася оригінальності характеру у простолюддя і стихійній силі таланту, який дрімає у селянських душах і марніє, невідкритий і занедбаний.