Син землі
Шрифт:
Замість безпосередньої відповіді пані Степанія почала обсипати Івана рясними цілунками...
— Іванчику... мій найсолодший... — шепотіла пані Степанія, заливаючи його майже безупинно вогнем своїх уст — я все тобі розкажу.
— Де ж тепер твоя сестрінка і що з нею?.. — ніби мимоходом запитав Іван Куценко.
— Вона в безпечному місці... їй не станеться нічого злого...
Коли Іван це почув, обняв Степанію за шию та приклав уста до її уст.
— Де ж це безпечне місце?..
— Вона тепер находиться
— Хто ж її туди завіз і навіщо?..
— Якраз вона збиралася іти до тебе сьогодні рано, а я заїхала їй дорогу і попрохала її поїхати зі мною на кілька хвилинок оглянути той дивний дім. Вона сіла, і я її туди завезла та повертаю відтіля якраз тепер назад...
— Яку ж ти мала ціль її замкнути в тому домі?..
— «Товариство святої терпеливості» запевнило нас, що до кількох днів вона або згідно з нашими бажаннями вийде замуж за графа Козицького, або стане монахинею...
— А як вона не схоче ні одного, ні другого?..
— Товариство заявило нам, що воно має доволі способів перемінити її вдачу. Не дурно ж воно називається «Товариством святої терпеливості»...
Іван Куценко пригадав собі середньовічні тортури, й мороз пішов по нім. Почув у лісі стукіт сокир і шорохіт пил. Це селяни стинали сосни, призначені мавкою для них. Іван спинив повіз і сказав Степанії, що за хвильку вернеться назад до неї, а тепер мусить з кількома старшими селянами побалакати про те, чи не краще, з огляду на змінені обставини, перестати зрубувати ліс?.. Іван прибіг дуже скоро до селян, зібрав їх миттю разом і сказав:
— Пан Гаєвич хоче панну граф'янку віку збавити за те, що вона така добра для вас. Замкнув її в чорнім домі в Лопатинському лісі. Де ваші коні?..
— Тут пасуться біля лісу,— відповіли селяни.
— Тридцять з вас хай зараз сідає на коні і поможе мені рятувати панну граф'янку. Візьміть сокири з собою та їдьте п'ятдесят кроків за повозом, котрим я їду до того дому. Зробіть це зараз.
Селяни кинулися на свої коні,— а Іван Куценко вернув до повозу та їхав поволі. Приспішив їзду, коли побачив у віддалі п'ятдесяти кроків не тридцять, а сотню селян на конях.
XVII
Іван Куценко мав тепер у повозі Степанії чимало клопоту. Що буде, як за хвилину Степанія захоче вертати додому? Коли він до того допустить, і коли вона побачить селян на конях, вона миттю догадається, що його «любовні» слова, обійми і поцілунки з нею — все те було лиш його потворним підступом, нечуваними хитрощами й чорною облудою, щоби від неї видобути зізнання, що вона зробила з сестрінкою, та де її поділа. Іван міг би утікти від її такого підозріння, якби разом з нею їхав повозом назад додому. Але за ніщо у світі того він не зробить, бо не може стратити найменшої хвилинки у своїм бажанні рятувати
Іван думав:
«Не пущу її додому... Мусить їхати разом зі мною до монастиря... Її легко всередину пустять... А за нею і мою кінноту...»
Нараз він нагально станув, і знадвору долетів голос візника:
— Прошу пані... За нами хмара хлопів на конях іде!..
Іван трошки збентежився, відхилив дверцята до повозу та закликав до візника:
— Далі їдь!
Тим часом Степанія відслонила віконце у задній стіні повозу й, коли побачила селян на конях, запитала Івана:
— Що це значить?..
Іван теж поглянув крізь віконце й відповів спокійно:
— Нічого... Я сказав селянам, що панна граф'янка нагло забажала стати монахинею й тепер не знати, що буде з її лісовою даровизною для них... Видно, що вони їдуть у монастир запитати панну граф'янку, чи мають далі стинати дерева, чи ні?.. Це їхня справа.
— Куди ж ми їдемо тепер?.. — питала пані Степанія.
— На прохід... Ми обоє можемо уже вертати...
— Де ж ми, Іване?..
— Якраз ми виїхали з лісу...
Степанія закликала:
— Це вже задалеко... Вертаймо назад! Іване, скажи візникові, хай вертає.
В повній свідомості того, що має зробити, Іван одхилив дверцята, щоб дати доручення візникові їхати назад. Але зараз зачинив дверцята і закликав до Степанії так, начеби щойно тепер він упав на цю думку:
— Ах! У мене блиснула нараз оригінальна ідея!..
— Яка?.. — спитала Степанія і пригорнулася до нього.
Іван узяв голову Степанії у свої обидві руки і устами доторкнувся її уст.
— Ми тепер поїдемо обоє на хвилинку до того дому в лісі... — сказав Іван.
Якби нагло скорпіон її вкусив, отак Степанія відскочила від Івана, зблідла, очі витріщила і до нього крикнула:
— Що це значить?..
— Я хочу дати доказ твоїй сестрінці, як я, Степочко, тебе кохаю...
— Іванчику, невже це дійсна правда, що ти кажеш?..
— Так...
— Отже, присягни мені, Іване, чи це дійсна правда...
Іван, який заздалегідь уложив це речення, щоби воно було двозначне та не допускало кривоприсяги, супокійно відповів:
— Присягаю тобі, що я сказав правду...
— Іванчику, який же доказ ти хотів би дати перед моєю сестрінкою на те, що ти лише мене кохаєш?..
— На очах сестрінки я обійму тебе й закличу: «Ти, Степочко, моє єдине й вічне вогняне кохання...»
— Мій найсолодший, хай буде так... одначе з одним маленьким застереженням...
— Яким?..
— Обіймеш мене... і навіть поцілуєш на очах сестрінки, але, за винятком її, хай ніхто не бачить і не знає цього...
— Чому?..
— Бо, знаєш, якби чоловік довідався, були б великі неприємності...