Син
Шрифт:
– Привіт!
Йоганнес обернувся.
Сонні вимовив той «привіт» майже пошепки, і його постать із впалими щоками і дикими очима була такою блідою, що видавалась напівпрозорою. Наче янгол, подумав Йоганнес.
– Привіт, Сонні. Я чув, тебе запроторили в карцер. Як ти зараз почуваєшся?
Сонні стенув плечима.
– У тебе класний лівий хук, пацан, – посміхнувся Йоганнес, демонструючи прогалину на місці одного з передніх зубів.
– Я сподіваюсь, ти пробачив мені.
Йоганнес ковтнув.
– Сонні, з нас двох прощення потребую я.
Вони подивились один
– Йоганнесе, не міг би ти заради мене втекти з в’язниці?
Йоганнес не квапився з відповіддю – він намагався перетасувати слова Сонні так і сяк: чи не виявиться в них тоді більше сенсу.
– Що ти маєш на увазі? – перепитав він нарешті. – Я не хочу тікати. Зрештою, мені немає куди. Мене одразу знайдуть і повернуть сюди.
Сонні не відповів, але очі його випромінювали чорний відчай, і Йоганнес зрозумів.
– Ти хочеш… Ти хочеш, щоб я вирвався і роздобув для тебе кілька доз «супербою»?
Сонні так само не відповідав, але й далі упинав свій напружений маніакальний погляд просто старому в очі. Бідолаха, подумав Йоганнес. Триклятий героїн.
– Чому саме я?
– Ти єдиний, хто має доступ до диспетчерської, отже, тільки ти можеш це зробити.
– Дарма. Я єдиний, хто має доступ до диспетчерської, і тому саме я знаю, що зробити це неможливо. Двері відмикаються тільки на відбитки пальців, які зберігаються в базі даних. І моїх відбитків у ній немає. І їх туди не внесуть без надання чотирьох копій заяви, затвердженої на високому рівні. Я бачив такі заяви у…
– Всі двері можуть бути заблоковані і розблоковані з диспетчерської.
Йоганнес скрушно похитав головою і роззирнувся довкола, щоб переконатися, що вони й досі самі у коридорі.
– Навіть якщо вирватися з будівлі, там охоронці чергують у будці, на паркінгу. Вони перевіряють документи у кожного, хто проходить чи проїжджає.
– У кожного?
– Атож. За винятком перезміни, коли вони випускають знайомі машини і знайомі пики.
– А сюди часом не включаються пики з погонами тюремного наглядача?
– Безперечно.
– Отже, ти мусив би роздобути уніформу і вийти, коли міняється зміна?
Йоганнес склав вказівний і великий пальці і помацав своє підборіддя. Щелепа ще боліла.
– Де я взяв би уніформу?
– Із шафки Сьоренсена в роздягальні. Її треба буде підламати викруткою.
Сьоренсен, один із наглядачів, уже майже два місяці поспіль перебував на лікарняному. Нервовий зрив. Йоганнес знав, що по-сучасному заведено якось інакше це називати, однак халепа залишилась тією самою – препаскудним розладом почуттів. Він пройшов через таке.
Йоганнес знову похитав головою.
– Під час перезміни в роздягальні до біса тюремників. Хтось із них упізнає мене.
– Зміни зовнішність.
Йоханнес розсміявся.
– Ти розумієш, що кажеш? Ну, скажімо, роздобув я уніформу. Тепер – чим я маю залякати чергову групу наглядачів, щоб вони мене випустили?
Сонні задер полу довгої білої сорочки і витяг пачку цигарок з кишені штанів. Устромив цигарку в свої пересохлі губи і прикурив від запальнички у
– Йдеться не про наркотики. Ти хочеш, щоб я щось для тебе зробив по той бік муру, правильно?
Сонні всмоктав цигаркою полум’я із запальнички і видихнув тютюновий дим. Примружився.
– То ти зробиш?
Голос його пролунав м’яко і приязно.
– А ти відпустиш мені мої гріхи? – запитав Йоганнес.
Арілд Франк помітив їх, щойно повернув за ріг. Сонні Лофтус уже поклав руку на лоб Йоганнеса, який стояв перед ним, опустивши голову і закривши очі. Як на Франка, вони мали вигляд пари педиків. Він запримітив їхнє рандеву ще на моніторі в диспетчерській; отже, вони встигли щось детально обговорити. Час від часу Франку випадала нагода пошкодувати, що не всі камери обладнані мікрофонами. З того, як сторожко озиралися ці два типи, з їхніх змовницьких мін ясно було, що вони балакають не про черговий футбольний тоталізатор. Тоді Сонні витяг щось із кишені. Хлопець стояв спиною до камери, тому неможливо було роздивитися, що саме, доки вони не побачили цигарковий дим у них над головами.
– Гей! Ви не знаєте, що курити дозволяється тільки в спеціально відведених місцях?
Йоганнес похнюпив сиву голову, а Сонні безсило опустив руку.
Франк підійшов до них. Показав великим пальцем собі через плече:
– Йоганнесе, йди пошмаруй підлогу десь іще.
Франк зачекав, доки старий віддалиться поза межі чутності.
– Про що ви патякали?
Сонні знизав плечима.
– Ні, не кажи мені, що святість сповіді недоторканна, – реготнув Арілд Франк, і звук його голосу різко відбився між голих стін коридору. – То як, Сонні, ти мав достатньо часу, щоб усе обміркувати?
Хлопець загасив цигарку, поклав пачку в кишеню і почухав пахву.
– Свербить?
Хлопець нічого не відповів.
– Я вважаю, що є речі, значно прикріші за сверблячку. Гірші навіть за карцер. Чув про мужичка зі 121? Гадають, він повісився на гаку від світильника. Але начебто передумав після того, як відштовхнув стілець, на якому стояв. Через те начебто він собі й роздер шию нігтями до м’яса. Як його звали? Гомес? Діас? Він свого часу працював на Нестора. Були певні побоювання, що у нього розв’яжеться язик. Не те щоб ґрунтовні підстави, а просто певне занепокоєння. Але його виявилось достатньо. Хіба ж не кумедно, скажи, коли ти лежиш вночі у своїй тюремній камері і не можеш заснути від страху: боїшся, а раптом двері незамкнені? Боїшся, що хтось одним натисненням кнопки в диспетчерській впустить до тебе вбивць, яких завжди до біса у в’язниці.
Хлопець похнюпився. Але Франк бачив крапельки поту у нього на чолі. Хлопець прийде до тями. Неодмінно мусить. Бо Франку не до вподоби, коли його підопічні вмирають у своїх камерах у його тюрмі: начальство неминуче супить брови, хоч би який переконливий вигляд усе мало.
– Так.
Слово пролунало надто тихо, аж Франк мимоволі подався вперед.
– Справді? – перепитав він.
– Завтра. Ви отримаєте моє зізнання завтра.
Схрестивши руки на грудях, Франк хитнувся на підборах.