Синя книжечка

Стефанык Василь Семенович

– А ти чий - дєдів чи мамин?
– питав Михайло.

– Дєдів...

– А кого меш бити?

– Маму.

– А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!

– Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.

– Ой, ци ни пес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.

– Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?

Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.

– Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.

Андрій опинився коло печі і збирав пінку.

– Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?

–

Червоні чоботи.

– А дєдиві?

– Дєдиві нічо не хочу.

– Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна.

– Ти як називаєшси?

– Андрій Косминка.

– А хто ти є?

– Луский радикал.

– Добре. А куди ти поїдеш?

– До Канади.

– На чим поїдеш?

– На такі шіфі, як хата, великі, таким морем широким, ши­роким, геть, геть...

– А дєдю озмеш з собов?

– Озму дєдю, та й маму, та й Івана вуйниного, та й геть поїдемо...

– Йди, йди, не зіціруй хлопця та не бери на акзамент , бо ще всне без вечері.

– Але поміркуй, який бахур мудрий, геть все знає!

МАЙСТЕР

То як часом майстер напився в саму міру: ні замало, ні забагато, то розказував одну подію зі свого життя. Всі, що були у коршмі, слухали його з увагою, навіть і жид слухав.

– Та я вам, мой-ня, не буду ні цеї, ні тої городити. Був-єм майстер, був-єм ґазда - ціле село прикаже. Тепер я лайдак, най і це село прикаже... марного слова не скажу. Не скажу, бо що правда, то не гріх. Але як то воно на мене впало? За оце ви питайте...

– Прийду до ґазди, обдивлюси по матріяні, по пляцові, приб'ю торг, могорич віп'ємо - та й до роботи! Плюну у жмені, сокиру в руки, та й дивиси, а будинок, як дзигарок, віріс на подвір'ю. З котрого хоч боку заходи - дзи­гарок.

– Віду в неділю з церкви, йду додому та й нютую собі в голові, що най лиш пожию з десіть років, та й село геть перебудую. Так перебудую, що не жєль буде у него зайти...

– Дома пообідаю та й йду в поле на жито подивитиси. На биті горі обернуси, глипну на село, а мої, моспане, будин­ки, як та птаха легка, що ледве землі доторкаєси. Як стану, як глипну, то так мені весело, як мамі, що дивитьси на свої діти. А так мені легко, що сто миль перелетів бих...

– А так мені бог годив, що що загадаю, та й маю. Я собі нивку купив одну, ба й другу, я собі коровку, овечки. Годило, у руки йшло, як з води йшло.

– А мама, бувало, припадають коло мене та приповіда­ють: «Ой, синку, тото ті бог файний талан дав у руки, нема такої днини і години, аби-м богові світому не дєкувала за тебе». Кажуть: «Старий, старий, а встань-ко та подивиси на нашого Івана, який він ґазда?» А жінка слухає того та, як скри­по­чка, увихаєси по хаті...

На цьому місці Іван випростовувався, лице його пашіло ве­ликою радістю. Ті, що його слухали, дивилися на нього якось смутно, але мовчали. Іван їх завойовував своєю бесідою. Робив із коршми церкву.

– Але потім, братя, пішло все коміть головою! Якби взєв на долоню пір'є та й подув, то так пішло все. Не лишилоси нічо навкруг пальця обвити...

– Прийшов одної неділі чоловік з Луговиськ та й каже:

так і так, ксьондз наш закликає вас до себе. Зібрав я си та й іду. То не далека україна, та й приходжу до лугівського ксьо­н­д­за.

– А щось мені вже дорогов на душі потенькувало. Прихо­джу, поцулував ксьондза в руку, а він мені каже, що так і так, у нашім селі треба нову церкву класти. «Ми,- каже,- не погодилися з тим гуцулом, що кладе церкви, а чули-м, що ти добрий майстер, та й порадили-м си, аби ти нам клав це­ркву».

– Як я, знаєте, це вчув, та й на мене піт збив, як коли на слабу худобину. Аді, сегодні ще не помнєтаю, що я на то сказав ксьондзові, як я із хати вішов? Щось ні обмарило...

– Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонить. А в голові - як коли би цигани кле­вцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі думаю: мой, таже це не стодола, таже тут, брє, тисічі дають на свої руки, таже церкву люди виде ізо всіх селів. Такий я страх дістав, що най бог боронить! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову...

– Приходжу я додому, та й ані жінка, ані діти мені не милі. Нічо я нікому не кажу - мну в собі.

– Ліг я спати. Спю як камінь, спю - не вісипліюси. А мені снитьси, що я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я лежу та на со­пі­в­ку граю. Але десь коло того саду вчиниласи церква, я її десь вже поклав, а вона коло саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то цер­ко­ва розлетіласи на порох. Тот дзвінок, що на самі горі сто­їть, десь так дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзво­нить. Десь я хочу підвестиси, а то мене церква геть при­ва­ли­ла. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді ворін, во­рін таких пливае, що вода черніська. А дзвінок на горі форт дзвонить, і церкви нема, а дзвінок на горі все дзво­нить...

– Десь я кричу ратунку, та й мене збудили та трохи спа­м­нє­тали.

– Дальше нічо не тєм'ю. Доста того, що-м вілежєв три мі­сіці, та й потім нічо з мене не зробилоси...

– Гуцул поклав-таки церкву в Луговиськах, а мене світа зба­вив, збавив навіки...

Далі майстер не розповідав своєї історії, бо всі знали, що потім сталося.

Врешті і не міг розповідати, бо, дійшовши до цього місця в оповіданні, клав наперед себе пляшку горівки і пив по­над міру. Зате ті, що дотепер слухали його і мовчки сиділи, розбалакувалися і жалували майстра.

– То, видите, чоловік ба сеї, ба тої собі загадує, а то все божа міць. У бога нема, що цес файний, а цес старий, а цес бід­ний, у бога всі однакі; що має бог дати, то дасть і найбід­ні­шому і найбогатшому...

– Та вже воно правда, що зід божої моці ніхто не сховаєси, але-бо десь такі люди є, що чоловіка збавлєють. Аді, гуцул поробив му якусь біду, ци підсипав, ци розум зав'єзав, та й що з чоловіка зробилоси? Ніц, болото зробилоси. Та оце є, що чоловік чоловіка так зупсуе...

– Та то гуцулська віра, бодай го шлях трафив! Аді, генди паршєк лиш звис на нашу працу, але він ліпший від гуцула. Бо зін озме гроші, маєток зарабує, але розуму не відбере. А гуцул поробить таке, що чоловік в світі си забуває. Гуцула гони від хати, як пса!..