Скіфська чаша

Самбук Ростислав Феодосьевич

— В тому-то й заковика. Знімок зроблено з плівки, знайденої в машині Загорулька, а ця, — тицьнув пальцем у фото, — львівська коханка злочинця. Та, про яку ми вам казали, Віта.

— Не може бути!

— Я й сам спочатку не повірив. Та факт.

— Ну й падлюка! Невже міг?..

— Виходить, міг. Я вже подзвонив у Київ полковнику Каштанову. Він вилітає першим літаком. Наказав відсторонити лейтенанта Устимчика від роботи й нікуди не випускати до його прибуття.

— Зрозуміло.

—

Якщо зрозуміло, виконуйте наказ. У деталях розберемося, коли прибуде Каштанов.

Хаблак вийшов з кабінету і, побачивши в приймальні графин, вихилив повну склянку води. Постояв кілька секунд оговтуючись.

Як глянути в очі людині, якій звик довіряти в усьому і котра зрадила? Думав, він просто легковажний, а виявилось… Підла, дрібна натура.

Хаблак повільно йшов коридором. У кабінеті зупинився біля дверей. Устимчик подивився на нього злякано. Не чуючи свого голосу, чужими, казенними словами Хаблак мовив:

— Лейтенанте Устимчик, за наказом полковника Каштанова ви відстороняєтесь від роботи. Полковник наказав також затримати вас до його прибуття.

Дробаха поворушився в кріслі, влаштовуючись зручніше.

Загорулько сидів, утупивши погляд у підлогу. Збоку столу — Хаблак.

Вже з півгодини триває допит, а єдине, в чому зізнався Загорулько, — гроші та коштовності належать йому. Після війни, твердить, мешкав у Чернівцях, знав, що справжній Загорулько перебував там півроку в будинку колишнього місцевого підприємця. Там і знайшов коштовності.

— Отже, — вів далі Дробаха, — ваша дружина почала догадуватись про темні справи, якими ви займалися. Ви знали, що не подарує вам нічого. Отже, становище у вас було загрозливе й ви вирішили діяти. Знаючи, що дружина двадцятого липня приїздить сімферопольським поїздом до Києва, напередодні виїхали у Львів, ніби у відрядження. Того ж вечора влаштували в ресторані бенкет, ночували в коханки, а ранком, удаючи із себе п’яного, повернулись до готелю. Розмовляли з черговою, навіть лізли до неї цілуватися, домагаючись, щоб вона обов’язково запам’ятала вас, тобто хотіли забезпечити собі алібі. Зайшли в номер. Коли чергова відійшла, непомітно вислизнули з готелю. Сіли на літак і зустріли дружину на вокзалі в Києві. Правда, спочатку вона була з учителем Загуменним, ви дочекалися, поки той сів у тролейбус, потім підійшли до жінки. Поїхали з нею оглядати місто. На дніпрових схилах задушили дружину, імітували згвалтування, знищили всі документи. Відправили від її імені телеграму до Івано-Франківська й пів на сьому вечора повернулись у Львів. У готелі постояли в коридорі, дочекались слушного моменту, щоб потрапити в номер. А через кілька хвилин вийшли, удаючи, що тільки-но прокинулись. Увечері —

знову ресторан, а наступного ранку взяли таксі й поїхали на вокзал ніби зустрічати дружину. Все логічно, послідовно і, головне, всюди є свідки. У Івано-Франківську ви одержали телеграму, а згодом подзвонили в Черкаси. Знову все вірогідно й логічно. Самі заявили в міліцію, потім скаржились. Усе обдумано, зважено, вивірено. Проте в одному місці ви схибили: телеграма. Завдяки їй ми й вийшли на вас.

— Все це — дурниці, — відрізав Загорулько. — Фантазії. Я на вашому місці навигадував би більше… Нікуди я не літав, ви цього не доведете.

— Гадаєте? — Дробаха спідлоба зиркнув на Загорулька. — Ну-ну… А є люди, які бачили вас у літаку. Пам’ятаєте, ви ще віталися в Жулянах з одним знайомим?

— Провокація, — спокійно відрізав Загорулько, але Хаблак помітив, як сіпнулася в нього нижня губа.

— Не кидайтесь словами, Сидоре Семеновичу. Може, влаштувати ставку віч-на-віч?

— Знаю я вас, усе організуєте… — Загорулько втратив витримку. — Ви мені чужих гріхів не пришивайте. Нічого у вас не вийде.

— А скажіть, Загорулько, — обірвав його Дробаха, — давно ви стали Загорульком?

— Жартуєте?

— Для чого ж? Ось довідка про загибель Сидора Семеновича Загорулька. Паспорт у вас, правда, новий, а ось у військовому квитку фотографію переклеєно. Маємо акт експертизи. Може, назвати ваше справжнє прізвище? Ми знайшли його по відбитках ваших пальців. Іван Васильович Коцюба. Ви відбували покарання, потім повернулися до бабки в Первомайськ. Там познайомились з сусідом Сидором Семеновичем Загорульком. Ось і фото справжнього Загорулька…

— Ви мені ще портрет папи римського підсунете…

— Досить! — Очі в Дробахи стали колючими. — Досить розігрувати комедію. А втім, нам ваші зізнання й не потрібні: вас повністю викрили свідки й документи. Ваш батько, Василь Свиридович Коцюба, директор одного з одеських гастрономів, був засуджений…

— Не треба… — підняв руки, буцім захищаючись, Сидір Семенович. — Я зізнаюсь…

Обличчя в нього взялося зморшками, це сталося одразу — за кілька секунд він постарів на багато років.

Хаблак подумав: невже так спотворює людину жах? Смертельний жах, від якого стискається серце й паморочиться голова… Чомусь йому видалося, що Сидір Семенович зараз закричить чи застогне, але той лише ковтнув повітря.

Хаблак узяв графин з водою, але Коцюба заперечливо помахав рукою й потягнувся до пачки сигарет на столі.

Дробаха присунув до себе чистий аркуш паперу.

— Почнемо! — гостро зиркнув на злочинця. — Отже, ви зізнаєтесь…