Слід «Баракуди»
Шрифт:
Ще на пірсі, коли чекали рейдового катера, Василь Окань похвалився, що Антрекот Антрекотович намалював, у людський зріст, портрети всіх учасників трагічної подорожі — Данила Гнатовича, Кіма Михайловича, Альфреда Зайця й мене.
Тепер я сам побачив те його творіння.
На камбузі, де в мисниках-гніздовинах зберігається посуд та, б'ючись об перетинки, погойдуються співучі друшляки й ополоники, Антрекот Антректович улаштував виставку живопису. Це була справжня картинна галерея (натюрморти, ескізи, панно),
У центрі експозиції висіла картина, названа маляром «Повернення трьох». На ній були зображені Кім Михайлович, Заєць і я: ми випливали з безодні на спині велетенського вусатого кита. Кім Михайлович сидів посередині, я, мов за гриву коня, вчепірився за довгі, ворсисті вуса, які Антрекот розташував не в пащі, на верхній щелепі, де вони ростуть у вусатих китів, а зверху, на голові. Заєць — от-от сповзе у воду! — ледве тримався за роздвоєний китовий хвіст.
Що й казати: геніально!
Але головне не це. В живописній манері суднового маляра з'явився якийсь новий стиль. Як у раннього Пікассо, [67] — дуже багато голубих тонів.
67
Пабло Пікассо, французький живописець (1881–1973 pp.), творчість якого (1900-ті роки) відзначається так званими «голубим» і «рожевим» періодами.
Усвідомивши поворот у своїй творчості останніх місяців до пастельних барв, Антрекот Антрекотович назвав цей період «голубим», на противагу «чорному», коли він усе змальовував у похмурих, темних тонах.
Поки ми поневірялися на підводних об'єктах «Мурени» й «Баракуди» та в інших місцях, не сидів склавши руки й мій тезко — Василь Окань. З-під його пера вийшло безліч віршів, половина з яких присвячена начальству: капітану, коку, боцману, штурману Мегеровичу та підшкіперу.
— Е-е… — хвилюючись, простяг руку заїка, той, що одного разу привселюдно критикував мене й Сашка Куксу за наші витребеньки. — Е-е… — повторив він. — А… е-е… ми так і не знайшли… е-е… Гондвани.
— Ну, що ж, колись та знайдете, — співчутливо сказав я. — Вона нікуди не дінеться.
— Е-е… і то правда… Е-е. «Гондвана — материк… е-е… гіпотетичний». [68] Е-е… кінець цитати.
Згадавши багатьох своїх товаришів, мало не забув про товариша по вахтах Сашка Куксу, нашого бідолаху Кука.
З робочої бригади його знову перевели в ходову рубку, до стерна. Сашко мені зізнався, що його наречена, Моніка, не дочекавшись вістки (Кук їй не писав), надіслала радіограму Гордію Гордійовичу з проханням сповістити точні координати, де загинув її жених. Кеп викликав
68
Тобто — існування якого треба довести.
— Змусив, крабова душа, відповісти Моніці, і я при ньому ж і написав. Краще б мене поглинула океанська безодня! — розпачливо вигукнув він.
— Що ти мелеш, Сашко? Отямся!
— Ну, подумай сам, да Гама, — шукаючи в мене співчуття й підтримки, мовив він далі.— Дівчина зовсім з глузду з'їхала.
— Що ж вона зробила, що ти аж кипиш од люті?
— Що? — перепитав Кук. — А ось що. Одержавши від мене радіограму та зрадівши, що я живий, підготувала «гідну» зустріч — найняла духовий оркестр портових пожежників, які гратимуть зустрічні марші й туш, коли я сходитиму з «Садка» на берег.
І, трохи заспокоївшись від тієї неприємної для нього згадки, по-змовницьки підморгнув і покликав мене на місток.
— Є для тебе, Васько, сюрприз, — загадково мовив.
Коли ми переступили поріг ходової рубки, Сашко голосно крикнув:
— Попка, починай!
І птах (я під стелею помітив знайому клітку) озвався:
Да Гама… Да Гама,
Наш тато — «Садко»,
А мама — Гондвана…
— Ой, Сашко, Сашко! — засміявся я. — Як ти мене розвеселив.
Вірш-нісенітниця, який щойно продекламувала мешканка ходової рубки — нова капітанова папуга, одного разу, коли ми з Куксою перепочивали, приснився мені на палубі «Садка». Я тоді розповів про це Сашку. Ось він і навчив тієї дурниці кмітливого птаха.
Сьогодні вночі наш «Садко» зніметься з якоря.
І скоро — рідний берег! Зустріч, якої ми так довго чекали.
З тих пір, як судно вийшло в плавання, здається, минула вічність. І погляд мій мимоволі звернений у душу: чи все я зробив сповна, зайве не змарнував часу, не розтринькав, на вітер не пустив сили? Чи не осоромив рідного краю, людей, які простелили мені дорогу в широкий світ?
Так, хоч зрідка, мабуть, повинен запитувати себе кожен.
Навіть той, хто вважає, що він уже схопив бога чи цапа за бороду.
Мис Піцунда, 1982–1984 p.p.