Слід веде до моря
Шрифт:
— Візьміть з собою Марту і Сергія. Вони знають бандитів.
Марта пересіла на мотобот, а Степан Бенедиктович — у човен. Капітан помахав рукою, і мотобот помчав до берега.
ЩЕ ОДИН ЗЛОЧИН
Шофер таксі Олексій Максимович Мельник дуже любив свою роботу. До пасажирів ставився ввічливо, люб'язно. Їздив обережно, пам'ятаючи, що везе людей і їде по вулицях, де теж повно
Тому дуже здивувався й обурився, коли на пристані, куди він щойно привіз пасажира, до нього в машину вдерлося двоє засапаних чоловіків, і молодший гаркнув з заднього сидіння:
— Батю, жени щодуху! На Підгірну! Матимеш троячку!
Однак Олексій Максимович сперечатися не став, бо зразу побачив, що цих не переконаєш. Вирішив їхати так, як їздив завжди.
Голуба «Волга» плавно рушила з місця. Хоч рух на вулицях був невеликий, та стрілка спідометра не перебігала за цифру 60.
— Швидше, хай йому чорт! — лаявся ззаду молодший пасажир. — Я запізнюсь на поїзд!
— Ми ж їдемо на Підгірну, а не на вокзал, — звів брови Олексій Максимович.
— Спочатку на Підгірну за речами, а потім — на вокзал!
— Встигнемо! Поїзд о котрій?
Стась Дзвонар — то був він — поглянув мигцем на годинник.
— Через двадцять п'ять хвилин.
— Через двадцять п'ять хвилин? Отже, на Підгірну ми доїдемо за п'ять хвилин, — міркував уголос шофер. — З Підгірної до вокзалу, якщо їхати через місто, ще п'ятнадцять. Але я вас повезу навпростець — через поле. Там ближче, і дорога краща. Замість п'ятнадцяти, доїдемо за десять. А разом — за п'ятнадцять хвилин ви будете на вокзалі. П'яти хвилин, я думаю, досить, щоб узяти речі. Не хвилюйтесь, ви встигнете на поїзд!..
Дзвонар пробубонів щось і замовк.
Онуфрій Іванович, похнюплений, схилився в кутку, заплющивши очі. «І навіщо я зв'язався з цим бандитом? Попався ти, Онуфрію, як лин у ятір!.. А все з-за дурного розуму!.. Думав обдурити бандюгу, а, бач, вийшло навпаки — він тебе пошив у дурні! І що було б заявити в міліцію, — його схопили б, дали б другий строк за втечу, а тобі — подяка… І ти був би кругом задоволений: і перед владою чистий, і в кишені залишилося б… І де він на мою голову взявся, проклятий!»
Поки їхали на Підгірну, йому пригадалося, як це було.
Влітку і восени позаминулого року, коли дно майбутнього Дніпровського моря ще було не затоплене, він працював нічним сторожем на механізованому майданчику будівельного тресту. Охороняв трактори, самоскиди, бульдозери та іншу техніку. Поряд з майданчиком працювала археологічна експедиція — розкопувала стародавнє поховання.
Спочатку там стовбичило багато ґаволовів. Але археологи, крім черепків, нічого цікавого не знаходили, й інтерес до розкопок швидко згас.
Згідно договору Онуфрій Іванович мав охороняти також ці розкопки. Правду
Та одної ночі він пересвідчився, що яма декого цікавить.
Ніч була осіння, темна, але тепла.
Глечик сидів на лавочці під будкою і замріяно дивився на дрібненькі, мов мак, зорі. Між ногами тримав дебелого сукуватого костура, бо рушниці йому не належало мати. А думками ширяв бозна-де.
Раптом почув, ніби хтось шарудить землею і відхекується.
Невже якась чортяка копається в ямі?
Вік хутко підвівся і навшпиньки почав підкрадатися. З ями виразно долинуло чиєсь приглушене дихання. З переляку він відчув, як під картузом піднімається чуб, хоч добро знав, що ніякого чуба у нього на голові немає. Свят, свят, свят! Що за марюка!
Зазирнув яму — й обімлів. Там, у найтемнішому кутку, — світло від електричної лампочки на стовпі не досягало туди, — хтось рився.
— Хто там? — скрикнув злякано.
Темна постать на мить завмерла.
— Дядьку Онуфрію, це я, Стась Дзвонар. Не бійтесь…
Од серця відлягло: знайомий. Але запитав суворо:
— Що ти тут робиш?
— Як бачите, копаю, — засміявся Дзвонар.
Онуфрій Іванович знав, що той працює в експедиції копачем. Але ж то вдень! А чого він прийшов сюди вночі? Ні, тут щось не те! До того ж, усім відомо, що Дзвонар — злодій, не розминається з чужим, а потім крадене перепродує на базарі. Любить випити, а, випивши, бешкетує. Не раз сидів у тюрмі за хуліганство.
— Бачу, що копаєш, — відрубав Онуфрій Іванович. — Мені ще світить! Але хіба не знаєш, що вночі заборонено тут вештатись, а тим паче копати? Ану вилазь ік бісовому батькові! Бо стрілятиму!
І він приклав до плеча костура.
Та одразу ж і пожалкував.
Дзвонар раптом пошпурив убік лопату, видерся по драбині нагору і метнувся до Онуфрія Івановича.
— Кинь пукалку, діду! І не жартуй! — та, побачивши, що то палиця, розреготався злісно. — Ах ти, старе опудало, ще й лякаєш?
Він схопив Глечика за комір сорочки так, що тому перехопило подих. З тріском відлетіли ґудзики. Онуфрій Іванович хотів крикнути, але не зміг з переляку. Тільки забелькотав:
— Стасику! Стасю! Що ти хочеш зі мною робити? Я ж нічого. Я ж тільки пожартував! Іди собі з миром додому! Я нікому не скажу!
Дзвонар випустив його з рук, трохи подумав, а потім промовив досить люб'язно:
— Ось що, Онуфрію Івановичу, якщо не будеш дурнем, матимеш гроші! Багато грошей! Я не хотів би ні з ким ділитися, але коли уже так сталося, то я пропоную тобі мирову!..