Слід веде до моря
Шрифт:
— А мені батько потрібний! — сказав уголос, хоча знав, що завдасть цим матері болю.
— Юрчику!
— Так, мені потрібний! Чомусь ти думаєш тільки про себе, про свої болі й жалі, а що думаю я, — тебе не цікавить і не хвилює!
— Як не хвилює? Я для тебе живу!
— Я знаю. Ти живеш для мене, все мені віддаєш найкраще. Я ціню це. Але ти повинна і мене зрозуміти… Я не знаю, що сталося між батьком і тобою, але мені хочеться, щоб у мене, як у всіх, був батько! Щоб я міг його
Мати сиділа, опустивши плечі, а на її зажурених очах бриніли сльози. Вона була вражена Юрковими словами і, очевидно, не знала, що відповісти…
Юрко схаменувся і замовк.
Вони сиділи, не дивлячись одне одному в очі. В квартирі стояла напружена тиша.
Нарешті, мати зітхнула і хустинкою витерла сльози.
— Гаразд, Юрчику, зробимо так: свій подарунок залиш. Ти вже, бачу, зовсім дорослий… То й роби, як знаєш… А мій — поверни! Мені нічого не треба! Так і скажи! Не треба!
Вона підвелася, виключила світло, і Юрко зрозумів, що розмову закінчено.
Сон як рукою зняло. На серці було тяжко. Знав, що й мамі не легше. Однак не міг виправдати її, не міг зрозуміти до кінця ті причини, які спонукали її до такої упертості.
Довго лежав з розплющеними очима непорушно, боячись потривожити матір, хоча знав, що і вона не спить. І тільки геть-геть з півночі відчув, як тіло його стало легким, мов пір'їна, — і він розставив руки, змахнув ними, ніби крилами, і, піднявшись високо над землею, полетів, полетів…
ОЗЕРЦЕ БІЛЯ ДАМБИ
Батько не здивувався, коли Юрко, сівши в кабіну, поклав йому на сидіння згорток. Тільки спитав:
— Дуже гнівалася?
— Дуже.
Батько включив швидкість — і машина рушила.
— Я знаю — мама горда. Але ми завтра привеземо такий подарунок, що вона не зможе його ні віддати, ні викинути. Я вже домовився…
— Що ж це? — спитав Юрко.
— Це таємниця. Навіть для тебе. Завтра, рівно о дванадцятій, будь дома. Я приїду в обідню перерву.
— А якщо я не зможу?
— Тоді залиш ключ сусідам і скажи, що я прийду за ним.
— Може, не треба? Мама знову розгнівається…
— Хай гнівається. Ти повинен знати, що ці подарунки я роблю на гроші, що належать тобі! Я висилав їх на ощадкнижку. Мама не захотіла скористатися з них. От я й вирішив якимось чином повернути їх вам. А там — що буде! Захоче мама, щоб я був з вами, — добре. Не захоче — нічого не вдію. Житиму сам. А ти приходитимеш до мене… Згода?
— Згода.
— От і добре. Навчу тебе машину водити, — станеш колись шофером. Непогана професія.
— Я теж уже думав
— Ну, от бачиш! Поки у тебе канікули, виходь під час обідньої перерви — я ждатиму тебе… Домовились?
— Домовилися.
Юрко хотів сказати батькові, щоб зупинився, але ні Марти, ні Сергія на місці, де вони завжди ждали на нього, не було. Отже, він запізнився.
— Ти куди їдеш? — спитав батько.
— На той бік, по пісок.
— От і добре. Висадиш мене на дамбі.
— Гаразд.
Далі їхали мовчки. Кожен думав про себе. За віконцями кабіни швидко промелькнули квартали нового міста, почалася автодорога, що незабаром вивела до електростанції, а потім — на міст.
Зліва широко розлилося Дніпровське море. Ще здалеку Юрко впізнав Марту і Сергія. Вони чимчикували по обочині. У Сергія на плечі вудки, у Марти — кошик у руках.
Незважаючи на ранній час, на морі вже снувало багато вітрильників і моторних човнів. Понад берегом подекуди виднілися темні постаті рибалок. У небі гув вертоліт.
Порівнявшись з Мартою і Сергієм, Юрко попросив батька зупинитись. Легко зістрибнув з підніжки машини і повернув до друзів.
— Салют!
— Привіт!
— Чому не ждали?
— А чому запізнився? — відповів Сергій і штовхнув Юрка під бік.
Жартуючи, поволі йшли дамбою і уважно спостерігали за човнами, що снували по морю. Десь, може, серед них і човен Дзвонаря?
Тихий скрик Марти обірвав їхню розмову.
— Що таке?
Марта мовчки, самим поглядом показала на протилежний бік. Юрко і Сергій зупинились.
За дамбою простирався зелений, порослий подекуди кущами верболозу луг, за ним, на віддалі півкілометра, блищала срібна стрічка води. А внизу привільно розкинулося невеличке озерце.
Через луг, до озерця, то зникаючи між кущами, то знову з'являючись, поспішав чолов'яга. Він був без сорочки, простоволосий, — і здалеку було видно густу кучму волосся на голові. В одній руці ніс вудочку і відерце, а в другій — чималу торбу.
Якраз ця торба і примусила Марту скрикнути. Червона, з білими поперечними смугами, вона відразу впадала у вічі. В такій самій торбі був у них акваланг…
— Спокійно, друзі, — прошепотів Юрко. — Ходімо поволі! Сергію, дай бінокль! Ви почекайте тут, а я — на той бік.
Він швидко пригинці перебіг через асфальтне полотно і опинився біля кілометрового стовпа. Обережно визирнув. Чоловік простував собі до озера. З-за кущів час від часу з'являлася його кудлата голова. Та ось він вийшов на галявину.
Юрко підніс до очей бінокль: ніякого сумніву не було, то Дзвонар! І руда кучма спадає на лоба, на грудях татуїровка… І, безперечно, їхня торба з аквалангом…