Слід веде до моря
Шрифт:
Побачивши дітей, він надув засмаглі щоки, настовбурчив пишні вуса і стукнув дерев'яною ногою об поміст порома. Повівши носом, з шумом втягнув у себе повітря і сказав:
— Знову від когось двійкою пахне! Ану, признавайтесь, хто не виконав домашніх завдань? Зараз же такого лінивця в воду!
Діти зареготали.
— Сергій, напевно, знову не підготувався? — допитувавсь поромщик. — Чому червонієш і опускаєш очі? Признавайся!
— Не наврочуйте, Іване Івановичу, — огризнувся Сергій. — Завжди, як
— Які?
— Циганські.
— То я ж циган і є, хлопче, — блиснув білими зубами Іван Іванович. — Хіба ти цього не знав?
Він раптом приклав великий палець правої руки до Сергієвого носа, — і з нього враз на дошки посипалися з дзенькотом блискучі монети.
Сергій з несподіванки отетерів.
Навкруги лунав регіт.
Діти весело товпилися навколо Івана Івановича, чекаючи від нього ще якого-небудь фокуса.
Збентежений Сергій буркнув:
— Знаємо ці фокуси-покуси! Гроші були у вас у руці!
— Можливо, можливо, — погодився Іван Іванович. — А от, може, ти скажеш, навіщо в картуз напхав стружок? Невже гратимешся ними на уроці алгебри, якої ти сьогодні не вивчив?
З цими словами він зняв у хлопця з голови картуз і, на превеликий подив його власника і на втіху дітлахам, почав поволі витягати з нього різнобарвні стружки.
— От так історія! — вигукнув збитий з пантелику Сергій.
Витягши останню стружку, Іван Іванович повернув картуз хлопцеві, що, присоромлений, мовчав.
— А тепер — гайда в школу! Та швидше, а то запізнитесь!
Юрка в школі ждала несподіванка.
Коли він попрохав послати його у сьомий «Б», директор звернувся до худорлявого, з сивуватими скронями учителя.
— Степане Бенедиктовичу, візьмете до себе новенького? З математики у нього в табелі п'ятірки.
— А чому ти хочеш обов'язково у сьомий «Б»? — запитав Степан Бенедиктович.
Голос у нього був лагідний, тихий і приємний.
— Там мій товариш Сергій Лісовий, — відповів Юрко.
— Хороший товариш! — різко втрутилась немолода учителька з блискучими очима і жовтим обличчям. — Хуліган вищої марки!
Юрко знітився і почервонів. Йому здалося, що всі подивились на нього осудливо, як на злочинця.
Та за нього заступився Степан Бенедиктович.
— Гаразд, Романюто. Я візьму тебе в свій клас.
— Дякую, — тихо відповів Юрко… — Можна йти?
Пролунав дзвоник. Степан Бенедиктович притримав Юрка за рукав.
— Чекай. Зараз підемо вдвох: познайомлю тебе з класом.
Урок уже розпочався, коли вони зайшли в клас. За столом сиділа вчителька з блискучими очима. Черговий розвішував на дошці карти.
Побачивши класного керівника, всі встали. З цікавістю дивилися на новачка.
— Це ваш новий товариш Юрій Романюта, — сказав Степан Бенедиктович. —
Юрко розшукав очима Сергія. Той сидів на передостанній парті, щасливо усміхаючись. Видно було, що слова класного керівника сподобались йому, хоч Юркові вчулася в них тонка іронія.
— А сяде Романюта біля Марти Кравченко. На останній парті, — закінчив Степан Бенедиктович.
Юрко глянув на останню парту і раптом здибався поглядом з широко розплющеними від подиву чорними очима.
Як! Це вона — поромниця? Ота циганочка, що вчора так насміхалася з нього? От так дивина! І треба ж такому статися! Опинитися з нею в одному класі та ще й сидіти за одною партою!..
В першу мить Юрко хотів заявити класному керівникові, що не сяде туди. Адже в класі є ще вільні місця. От хоч би й на передній парті. Чому б не там?.. Але в горлі пересохло, а ноги, мов дерев'яні, самі понесли до вказаного місця.
Почував себе зле. І надав же йому чорт проситися в цей сьомий «Б»! Пішов би в сьомий «А» — не мав би такої халепи! А все через Сергія! Ну й знайшов друга! От підвів під дурного хату! Аякже — умовив: такий у них, бач, хороший класний керівник, такі хороші учні! От і напросився! Тепер сиди з тою… циганкою… Кліпай очима…
Поки йшов до останньої парти, тридцять пар очей невідривно стежили за ним. І хоч ніхто, крім Марти, мабуть, не здогадувався про його переживання, йому здавалося, що всі вже знають про їхню вчорашню зустріч на поромі й насміхаються з нього.
Степан Бенедиктович вийшов.
Юрко сів на краю парти. На Марту не дивився. Зате відчував на собі її погляд. Від цього кров ще дужче припливала до Щік, і це його злило. «Ну, й нехай дивиться! А ти не звертай уваги! — переконував сам себе. — Вона має баньки і вільна дивитися на кого хоче — хто їй заборонить? А для тебе вона — нуль без палички».
Згодом він краєм ока побачив, що дівчина відвернулась од нього і слухає вчительку.
Юркова рука машинально витягла з кишені олівець, розгорнула зошит — і на палітурці накидала дівчаче обличчя.
Малюнок був, безперечно, вдалий, Юрко розвеселився і вирішив домалювати ще висолопленого язика.
Але раптом отримав під бік міцного стусана. З несподіванки здригнувся і підвів очі.
Марта зосереджено дивилась на карту, що висіла на дошці. В класі панувала тиша.
Вчителька незадоволено подивилася на Юрка.
— Романюто, ти, здається, мене не слухаєш?
Юрко підвівся зніяковілий.
— Пробачте, будь ласка, я справді не чув ваших останніх слів, — щиро признався він. — Але цю тему я знаю. Ми в четвертій школі на урок чи на два йшли попереду.