Сліди на тротуарі
Шрифт:
— А нам і цього вистачає. Двоє нас. Та й то лише спимо в хаті. А вдень — і він на роботі, і я на роботі. Снігу, снігу з ранку до вечора сипле, та все ж чистити треба. Це ви мене випадково застали. А то я все на вулиці… — вона гріється біля печі і, здається, задоволена тим, що прийшов гість і можна трохи перепочити.
Гриненко веде розмову спроквола, не поспішаючи. Розговорилися про зиму. Добре, що снігу багато, — це на врожай. І не дуже холодно, але морози ще будуть. Навіть на завтра радіо обіцяє зниження температури.
І тут Гриненко
— Хотів запитати, чи не знаєте, де можна валянки купити. Я, власне, за цим і прийшов. Чоловік ваш якось обіцяв…
— Він такий… Любить обіцяти… А на мені ось бачите? Так я їх на базарі купила, півсотні, мабуть, переплатила, не менше…
— На якому базарі?
Двірничка трохи ніби ніяковіє.
— Це так говориться, що на базарі. Не в магазині, значить, а на руках. Знайомий один приніс. Як знав, що без валянок сиджу…
Він ще попросив води. І коли вона подавала склянку, рука в неї трохи тремтіла. Він звернув увагу також, що на двох її пальцях якісь свіжі подряпини.
«Пальто знайдене на цій вулиці… У двірнички нові валянки… І ось тепер ці подряпини… Таким збігом обставин нехтувати не можна».
Різних злочинців зустрічав на своєму віку старший лейтенант Гриненко. Одні вміють триматися за всяких умов і до останньої хвилини нічим не зраджують себе. Інші поводяться насторожено, часто полохливо озираються кругом себе, відчуваючи небезпеку; губляться, якщо хтось придивляється до них, підкреслено уважні до слідчих.
Він, Гриненко, не мав права дивитися на неї, як на людину, винну у смерті Сергія Коростильова. Але підозрівати мав право. Адже саме цю квартиру назвала жінка, у якої проживав Коростильов.
Треба з'ясувати, де жінка була вчора, у неділю, коли лягла спати. Гриненко вирішив також побувати в установі, де працює вахтером її чоловік. Просте зіставлення того, що скаже вона, а потім він, теж може допомогти у розв'язанні нелегкого завдання.
— Я ще вчора хотів навідатися, та, кажу ж, термінова робота не дала. І на базарі не побував, і до вас не зайшов. А ввечері, думав, — не застану. Неділя ж, думаю. Може, куди і в гості пішли або в кіно.
— Які там гості! І вчора сніг падав, як сьогодні. Для кого неділя, а я чистила. Відпочину, та й знову на вулицю. І старий мій потроху допомагав…
Її відповідь мало що сказала йому, а ставити більш конкретні питання він ще не наважувався.
— Ваш знайомий, пробачте, не зміг би й мені такі валянки дістати? — запитав Гриненко.
— Хтозна. Колись він, правду скажу, мав таку можливість. Знаєте магазин на розі? Він у ньому продавцем був…
«Ага! І цього нам поки що досить, — вирішив Гриненко. — Отже, відомо, що колишній хазяїн валянок був продавцем у «магазині на розі».
Коли Гриненко виходив від двірнички, йому здалося, що вона навмисне відкривала двері лівою рукою, боячись показати праву.
Так чи інакше, він, здається, натрапив на слід. Її спокій не зможе його дезорієнтувати. Крок за кроком ітиме він по сліду, поки нарешті
Найстаріший продавець у промтоварному магазині охоче почав пригадувати всіх, з ким йому доводилося тут працювати протягом останніх років.
— Вас цікавлять чоловіки? Будь ласка. Був у нас Філіппов, потім Сергієнко. Ще, пригадую, на практику присилали молоденького такого — Іванчука. Потім Сергієнка перевели на Хрещатик, а замість нього до нас прийшов… Коростильов… Після Коростильова…
Гриненко далі вже не слухав. Все було ясно. Коростильов працював у цьому магазині. Це його знає двірничка. У двірнички валянки Коростильова. Ті самі валянки, з якими він у неділю вийшов із своєї тимчасової квартири. Правда, у Сергія Коростильова була ще плетена сумочка, і її Гриненко не помітив у кімнаті двірнички. Але він ішов по сліду. Перші наслідки цілком задовольняли його.
Через півгодини Гриненко зустрівся з вахтером — чоловіком двірнички.
— Я оперуповноважений міліції, — заявив про себе Гриненко. — Ось моє посвідчення.
Вони залишились удвох в кабінеті директора підприємства, і Гриненко поставив перед вахтером питання руба.
— Що ви знаєте про Сергія Коростильова, колишнього працівника промтоварного магазина? Де, коли і при яких умовах ви бачили його останній раз?
Вахтер трохи захвилювався.
— Сергія Івановича? Ми з ним рідко зустрічаємося. Раніше, правда, Сергій Іванович до нас учащав. Поруч же працював. А жив, знаєте, на холостяцьких правах. Моя жінка йому бувало картоплі підсмажить, чайку нагріє.
— Коли ви востаннє бачили Коростильова? — повторив своє запитання Гриненко.
— Та вчора ж. Учора бачив, — признався вахтер.
Видно було, що він чимсь серйозно стривожений і відповідає неохоче.
— Уточніть, коли саме вчора? Розкажіть докладніше про вашу зустріч.
Вахтер хотів щось сказати, але, зустрівшись з уважним поглядом оперуповноваженого міліції, прикусив язика. Потім тихенько вилаявся.
— Кого це ви так? — здивувався Гриненко.
— Кого ж, як не жінку. Я, товаришу оперуповноважений, вас розумію. Знову прокрався Сергій Іванович, правда? Але запевняю вас: ні жінка, ні я речей у нього ніколи не одержували. Це нас оббрехали тоді. Бувало для себе жінка набере матерії чи тюлю на фіранки, ну, а люди заздрісні… У Коростильова нестача, різні шахери-махери, а нас, безвинних, три рази до міліції тягали. Он яка штука! Так, виходить, він знову прокрався?
«Хитрує цей чолов'яга чи справді не знає, що Сергія Коростильова вже немає на світі?»
— Ви й досі не відповіли на моє запитання, розкажіть про вчорашню вашу зустріч. О котрій годині Сергій Іванович Коростильов прийшов до вас?
Вахтер ніяк не міг заспокоїтися, і розповідь його була плутана. Він почав здалеку, згадав аж ті дні, коли дружина вперше привела у їхню квартиру Сергія Івановича. Перескакував з минулого в сучасне і знову ніби мимохіть повертався до минулого. Гриненко слухав його дуже уважно.