Смерть в океані
Шрифт:
«Ваша Україна живе в моєму серці», — написав мені на своїй фотографії Салуа.
Фотографія та ще мереживо рядків у записнику, що їх зробила полінезійська «принцеса» Пемела Салуа-Степюк, — єдина згадка про королівську родину.
КОЧЕГАР З «ВАРЯГА»
Порохнявіє земля. Безжальний час замулює й стирає сліди — лише в пам'яті людській все залишається навічно.
Сходивши, мабуть, півсвіту, Хома невіруючий, я зрозумів, що дороги кораблів, як і людей, перехрещуються між собою… Російський
Було те далекого тисяча вісімсот шістдесят першого року. А наступного літа обидва кораблі зійшли зі стапелів приватної верфі, розташованої серед скелястих шхер [55] Ботнічної затоки.
Екіпажі укомплектували дужими, кряжистими матросами, вихідцями з північних та центральних губерній Росії.
Втім, чимало на «Витязь» та «Варяг» потрапило й наших земляків, українців.
Дорога в безсмертя почалася.
Після ходових випробувань, короткочасних рейсів по Балтиці вітрильники-однолітки у складі Атлантичної ескадри вирушили до берегів Америки.
55
Узбережжя з безліччю дрібних острівців.
Саме тоді повстанці на чолі з Авраамом Лінкольном кинули виклик рабовласникам Півдня, а реакційні уряди Англії й Франції, хто після Кримської війни нав'язав Росії кабальні умови — заборону тримати власний флот на Чорномор'ї,— готував нову бійню.
Послана далеко в океан ескадра, що несподівано з'явилася на торговельних комунікаціях ворога, перепинила шлях війні, засвідчила прихильність народу землі руської до борців проти рабства.
Бойові походи. Дослідницькі рейси… Смугастий Андріївський стяг [56] майорів під небом багатьох широт. Кораблі-мироносці торували шляхи в найвіддаленіші куточки планети, і мешканці тамтешніх земель стрічали їх радо.
56
Так з часів Петра І, аж до Жовтневої соціалістичної революції, звався (біле полотнище з двома синіми, перехрещеними по діагоналі, смугами) стяг російського військового флоту.
Бувало, й пізніше ходили в спільні рейси, разом боронили священні рубежі Батьківщини збудовані талановитим інженером корвети.
Добра слава, як естафета, переходить з минулого в майбутнє. І хоч первістки — «Варяг» і «Витязь» — своє відморячили, на зміну з тим же гордим йменням стали нові кораблі. Їхні шляхи знову перетнулися…
Це вже було в наш час, недавно. Після експедиційних робіт в Індійському океані науково-дослідне судно «Витязь», на якому я працював матросом, поспішало додому.
Ми відвідали Сейшельські острови, завітали в Сінгапур, Коломбо. Підійшли до Цусіми. За наказом капітана, всі вишикувалися на палубі. Судно зупинилось, і в принишклій тиші урочисто й сумовито пробасив гудок: «Витязь» вшановував
Хтось із моїх товаришів, глянувши на пустельний обшир води, мовив:
— Тут пролягав шлях і «Варяга», гордого, нескореного «Варяга», який взимку тисяча дев'ятсот четвертого року на рейді нейтрального корейського порту Чемульпо вступив у поєдинок з японською ескадрою.
— Тепер у нас на флоті новий «Варяг» — гвардійський ракетний крейсер, — уточнив боцман.
Ми наближалися до далекосхідних берегів Вітчизни. Раптом на тлі вечірнього неба, ніби крила велетенської чайки, майнув силует. Відстань між ним і «Витязем» дедалі зменшувалась, і ми незабаром побачили диво-корабель.
Та був «Варяг». Сталевими грудьми розтинаючи хвилі, ракетний крейсер мчав у далеч.
Ви, може, помітили — романтичне й високе люди іноді шукають чомусь на стороні, за далекими далями, тоді як воно з нами поряд.
Я теж замолоду припускався такої помилки.
Наївні юнацькі мрії привели мене на факультет журналістики. Я кажу «наївні», тому що жодному з нас факультет, на якому ми вчилися, не приніс очікувальної втіхи.
Хлопці-романтики, ми марили лірикою; дехто навіть курсові роботи намагався писати віршами, аби втамувати невситимість душі. А, виявляється, журналістика майже така ж точна наука, як і математика та фізика. І ніхто нас не збирається вчити, як складати вірші. Творчість — дорога в незвідане.
Відчуваючи потяг краще знати життя, без чого немислима творчість — те, про що кожен із нас мріяв, — чимало моїх однокашників відразу після університету відмовилися од «голої» журналістики. Їх покликало Життя. Один став бригадиром віддаленого колгоспу, другий — чабаном в степах Казахстану. Кілька подалися в донецький край.
Правильно те чи ні, судити не беруся. Особисто я почав працювати за фахом, у молодіжній газеті.
Репортер, як відомо, пише про все на світі. Місцевих тем йому, бач, замало — він по всіх усюдах шука «вдарний» матеріал.
Так діяв і я, вчорашній випускник.
Мене кликали дороги, на яких, гадалося, знайду що-небудь сенсаційне, неповторно-прекрасне.
Хибність цих сподівань зрозумів пізніше. Бо той, хто зірко вдивляється в навколишнє, в простих, на перший погляд, звичайних людей, — рано чи пізно натрапить на те, чого шукає, й — не треба їхати світ за очі! — відкриються йому творчі обшири.
Жив я на привокзальній вулиці столиці, успішно постачав репортажі про людей з далеких країв. Так, з далеких! Адже тих, з ким мешкав в одному й тому ж місті, ба навіть будинку, не знав і знати не хотів — близорукість серця, властива зарозумілій юності.
Кількома поверхами наді мною однокімнатну квартиру займав неговіркий, вайлуватий чоловік. Я майже щодня зустрічався з ним на вхідному майданчику. І, як заведено у мешканців великого міста, вдавав, що ми незнайомі. Хіба що кивком голови вряди-годи вітав свого неговіркого сусіда. Бо (знову-таки ота нічим невиправдана зверхність!) думалося: мало хто мешкає зі мною в будинку.
Одного разу з приятелем із сусіднього під'їзду, завзятим спортивним болільником, я завів розмову про матч смерті — поєдинок, що відбувся в роки фашистської окупації між динамівцями Києва і футболістами-чужинцями.