Смерть в океані

Тендюк Леонід Михайлович

— Дармоїди! Хто сміливіший — налітай! — і жбурляє огризком яблука.

Степанів голос привертає до себе увагу. Правда, не акул.

— Ви нікуди не втекли?

То помпа. Перехилившись через борт, він, розморений спекою, ліниво дивиться вниз, потім так само ліниво цвіркає крізь зуби («Справжній моряк за борт ніколи не плюне», — про себе зауважую я) і йде догравати партію в «козла».

Невдовзі з'являється знову.

— Ви ще тут?

— Тут, тут, Гудзоновичу! — непривітно відказує Степан.

— Де

б ми поділися? — озиваюсь і я.

— Хто вас знає…

Крім Толстикова, нами більше ніхто не цікавиться — у кожного свої турботи.

Ми дофарбовуємо борт і поспіхом збираємось на вахту.

Розділ шостий

ТРАГІЧНИЙ ПРОЛОГ

Вечірня вахта, як завжди, пройшла клопітно.

Спочатку ми поралися в штурманській рубці. Кінчали те, що не встигли зробити Антон і Кнопка: грунтували перетинки, щоб завтра можна було їх фарбувати; допомогли електрику перевірити проводку до бортових огнів.

Правобіч, у закутку, де за металевими щитами встановлено ліхтар із розпізнавальним огнем, уздріли мертвого альбатроса.

Видно, вночі птах ударився об щоглу й упав на щит… А ми кілька днів сушили голову: звідки такий нестерпний сморід?

— Не інакше — витівки кока! — обурювався Шарашкін. — Він бавиться з акулами. Десь, мабуть, і жбуронув на палубу шмат м'яса.

Послав мене в обхід по судну.

Я принюхувався до кожної шпаринки, але нічого не виявив.

Сморід ішов звідусюди, особливо з містка.

— Не міг же зіпсуватися сам Шарашкін! — злословив Очеретний.

Пошуки на цьому припинилися.

— Бачу, з тебе поганий Шерлок Холмс, — махнув рукою штурман, затуляючи носа. — Хоч і задуха, доведеться наглухо задраїти ілюмінатори.

Так ми й працювали до сьогоднішнього дня, закупорені, як в барокамері.

Надійшов вечір, і двом нам — Степанові й мені — на містку тепер робити було нічого. «Вихор» ще не рушив, коли слід ставати — одному до стерна, другому, впередзорящому, на крило капітанського містка.

— Нехай Очеретний лишається тут, — розпорядився Шарашкін, — а ти, Васько, сходи в малярку. Підготуй на завтра щітки й білило.

Я зробив усе, як він велів. Та скористатися тим уже не довелося.

Наступного дня невдачі почали переслідувати зранку.

Із тісної, задушливої каюти я перебрався на горішню палубу, спорудивши під шлюпбалкою невеликий брезентовий намет.

Удень там жарко, проте вночі — чудово. Над головою плетиво вант й радіоантен, у бездонній височині міріади зірок; а внизу, за бортом «Вихора», зітхає, мрійливо перешіптуючись хвилями, океан.

Зорі то, чи, може, полохливі птахи? Крила

їхні смугастими брижами стеляться довкола… Мене огорнула ласкава дрімота, і зорі таки чайками сіли на гінкі щогли.

Я заснув.

— Прокинься, Васько! — почув чийсь голос.

— Хто там?

— Вставай, лежню, — повторилося знову.

Але сон не відпускав.

Солодко тобі, матросе, під осяйними шатами, в непорушній досвітній тиші!

До побудки ще далеко. Нічні ж роботи коло лебідок та на відкидному майданчику, звідки майнають батометри, вже скінчилися.

Усі, крім вахтових, спочивають.

Так принаймні було до сьогодні. І хоч цієї ночі гідрологи й не думали припиняти роботу — знизу чувся гомін, різке клацання електричних гальм на спускових механізмах, — я спав непробудно, як після маківки.

Ніщо не тривожило сну, хіба що видива.

Вони переносили мене то в рідний порт, де залишилися друзі, то в село, на Україну.

Я бачив засмучену матір. Вона стояла край воріт, вдивляючись у курну дорогу. Кликала: «Сину!» Я простягав руки, хотів її обійняти, але матуся кудись зникала.

Від болю стискалося серце.

Схвильований сновидінням, поривався звестись на ноги і відразу засинав, ніби провалювався у прірву.

— Васько, Васько! Скільки можна тебе будити?

— А, Кнопка… — спросоння пробурмотів я.

— Годі спати — час на вахту!

— Не шуми, Бесарабе, — остаточно прокинувшись, мовив я. — Зараз встану.

Глянув на годинник — пів на четверту. Таки пора. Шарашкін лютуватиме, якщо я спізнюся.

А все ж, замість того, щоб іти в ходову рубку, завернув на спардек.

В обличчя повіяв пестливий вітер. Дерев'яний настил звечора скатаної палуби, по якій я ступав босоніж, вологою прохолодою залоскотав підошви.

Світло від ліхтаря над відкидним майданчиком кружалом падало на воду, і в ній, немов хвостата рибина, погойдувався батометр.

— Оце все, що залишилося від спущених на глибоководні горизонти приладів, — зітхнув вахтовий гідролог Борис Козін.

— Значить, уціліло лиш те, що пішло на кілометрову глибину? — не вірячи своїм вухам, запитав начальник експедиції.

— Так, Іване Васильовичу, — підтвердив Борис, пропускаючи його повз себе на вузький забортний майданчик.

Професор — голомозий, схожий на Фантомаса чоловік, уважно оглянув блок, через який було пропущено трос. Велів вибрати слабину. Козін став до лебідки, натиснув на важіль — і трос зазміївся, потяг за собою іскристий ланцюг бризок, які, розпорошуючись, утворили райдужне віяло.

— Стоп!

Батометр зупинився перед кран-балкою, якраз над головою професора, що тепер нагадувала голову стародавнього звіздаря, з чудернацьким ковпаком на маківці.