Смертна ніч
Шрифт:
Така реакція, здавалося, ледь спантеличила Венделла Ерта, і він, серйозно поглянувши на Тальяферро крізь свої окуляри, додав:
— У мене досить впливові зв’язки в поліції, щоб провести зондування цілком конфіденційно.
— Але ж я не робив цього! — розлючено запротестував Райджер.
Каунас заперечно похитав головою.
Тальяферро зневажливо промовчав.
Ерт зітхнув.
— Тоді я вимушений назвати винуватця. Йому це може загрожувати травмою. Умови зондування стануть жорсткішими. — Ерт міцніше стис руки на животі, його пальці засіпалися. —
— Дякую, — сухо кинув Тальяферро.
— Однак, чому віконний карниз може видатися комусь надійним сховком? Поліція, безперечно, шукала б і там. Сховок було викрито навіть і без поліції. Чому хтось волів усе-таки вибрати місце зовні будівлі як найбезпечнішу схованку? Очевидно, що так міркує особа, яка тривалий час жила в безповітряному світі і звикла до думки, що ніхто не поткнеться за межі герметичного приміщення без належних захисних приготувань.
Жителеві Місяця, приміром, всяка криївка поза Місячним Куполом здаватиметься порівняно надійною. Людина рідко зважується виходити, та й то лише при доконечній потребі. Отже, злочинець, шукаючи надійний сховок, переборює труднощі, коли відчиняє вікно, бо відкривається простору, який підсвідомо вважає вакуумом. Ну, тут йому допомагає рефлективна думка: «Зовні жилої структури безпечно».
— Чому ви згадали Місяць, докторе Ерт? — крізь заціплені зуби процідив Тальяферро.
— Лише, — лагідно відповів Ерт, — заради прикладу. Все, що я сказав, однаковою мірою стосується вас трьох. А тепер ми наблизилися до вирішального моменту, до суті смертної ночі.
Тальяферро спохмурнів.
— Ви маєте на увазі ніч смерті Вільєрса?
— Я маю на увазі будь-яку ніч. Подумайте, навіть припускаючи, що віконний карниз є надійним сховком, чи хтось із вас такий божевільний, щоб вважати його за надійний сховок для світлочутливої плівки! Звісно, сканерна плівка не дуже чутлива і передбачена для всяких несприятливих обставин. Розсіяне нічне світло на неї практично не діє, а от розсіяне денне світло засвітило б її за кілька хвилин, зате прямі сонячні промені — вмить. Це всім відомо.
— Конкретніше, Ерте, — підігнав Мандел, — куди ти хилиш?
— Ти намагаєшся підганяти мене, — сказав Ерт, ображено закопиливши губи, — а я хочу вам розтлумачити все детально. Злочинець понад усе бажав зберегти плівку неушкодженою. Адже записане там мало величезну вагу для нього і для всього людства. Чому ж він сховав плівку там, де ранкове Сонце неминуче знищить запис? А тому, що він взагалі не сподівався ранкового Сонця. Ніч він вважав, так би мовити, невмирущою, вічною.
Але ночі не безсмертні. На Землі вони вмирають, поступаючись місцем дню. Навіть, зрештою, шестимісячна полярна ніч — смертна. Ночі на Церері тривають лише дві години, ночі на Місяці — два тижні. Вони також смертні, і доктор Тальяферро, і доктор Райджер добре пам’ятають, що після ночі неодмінно настає день.
Каунас зірвався
— Але ж зачекайте…
Тепер Венделл Ерт звертався тільки до нього:
— Зволікати далі немає жодної потреби, докторе Каунас. Меркурій — єдине досяжне тіло у Сонячній системі, завжди звернене до Сонця одним боком. Навіть беручи до уваги лібрацію, повних три восьмих його поверхні є царством темряви і ніколи не бачать Сонця. Полярну Обсерваторію якраз збудували на межі вічної ночі. Тому за десять років ви звиклися з думкою, що ніч невмируща, що темний простір вічно в пітьмі. Тому ви й довірили світлочутливу плівку земній ночі, забувши у стані нервового збудження, що вона приречена вмерти…
— Стривайте… — затинаючись знову подав було голос Каунас.
Ерт був невблаганний.
— Тут казали, що коли Мандел покрутив поляризатор в номері Вільєрса, ви зойкнули від сонячного світла. Від набутого страху перед Сонцем на Меркурії? Чи, може, ви раптом збагнули, що зробило сонячне проміння з вашими планами? Ви кинулись до вікна. Щоб відрегулювати поляризатор чи побачити знищену плівку?
Каунас упав на коліна.
— Я не хотів цього. Я хотів порозмовляти з ним, тільки порозмовляти з ним, а він розкричався і впав. Мені здалося, що він помер, я подумав, що доповідь у нього під подушкою, все сталося само собою. Одне потягло за собою інше, і поки я отямився, то вже не зміг нічого поправити. Але я не хотів цього. Клянуся.
Вони оточили його півколом, і Венделл Ерт дивився на ридаючого Каунаса з жалістю в очах.
Приїхала і поїхала санітарна машина. Тальяферро нарешті змусив себе через силу звернутися до Мандела:
— Сподіваюся, сер, що все сказане нами сьогодні не залишить надто прикрих почуттів.
Мандел так само вимушено відказав:
— Гадаю, нам краще забути якомога більше з того, що сталося тут протягом останньої доби.
Вони були вже біля виходу, готові піти геть, коли Венделл Ерт висунув своє усміхнене обличчя і сказав:
— Ще, знаєте, залишилося питання про мій гонорар.
Мандел збентежено застиг на місці.
— Не про гроші мова, — одразу ж запевнив Ерт. — Але коли буде змонтовано першу установку передачі маси для людини, то я хотів би зарезервувати подорож для себе.
З обличчя Мандела все ще не сходила збентеженість.
— Агов, спинися. До подорожей у космосі ще дуже далеко.
Ерт квапливо похитав головою.
— Не космос. В жодному разі. Я хотів би побувати у Нижніх Водоспадах, штат Нью-Гемпшір.
— Гаразд. А навіщо це тобі?
Ерт звів очі до стелі. На відвертий подив Тальяферро обличчя екстратеролога виказувало суміш сором’язливості і завзяття.
— Колись, — відповів Ерт, — давненько вже, я знав там одну дівчину. Відтоді минуло вже багато років… але часом я думаю…
[1] Оповідання також друкувалося під назвою «Ця смертна ніч» (Пер. Б. Салика).