Смок і Малий
Шрифт:
Коли вони зійшли з гори і були майже її самому місті, вогні світилися в усіх вікнах, скрізь грюкали двері, а позаду чути було ходу багатьох мокасинів, що рипіли на втоптаному снігу. Малий знову заговорив:
— Та й до дідька ж людей проводжають небіжчиків!
На стежині стояв чоловік і кликав приглушеним голосом:
— Чарлі, давай мерщій!..
— Бачиш, Смоку, отой клунок у нього на спині? Цвинтар, певно, дуже далеко, коли вони беруть з собою ковдри.
Коли Смок і Малий вийшли на головну вулицю, за ними слідом вже йшло чоловік сто,
— Я перший знайшов! — бурмотів Малий, скидаючи рукавиці і струшуючи з них сніг.
Ще через хвилину їм довелося тікати від лавини тіл, що падали на них згори. З того часу, як ударили морози, крига змерзлася в цілі горби, які підступно припорошив сніг. Упавши кілька разів. Смок витяг свою свічку і засвітив її. Ті, що йшли ззаду, радісно загули. У безвітряній тиші свічка горіла ясно і Смок пішов швидше.
— Це справжній похід, — сказав Малий, або, може, всі вони привиди?
— Як би там не було, ми на чолі походу, — відповів Смок.
— Аякже! Можливо, це світляки? Глянь-но. Я певен, що попереду нас ціла валка людей.
На цілу милю до західного берега Юкону мерехтіли вогники. А позаду, на високому березі, з якого вони зійшли, вогнів було ще більше.
— Слухай-но, Смоку, це не похід, а якась повінь! Попереду нас біля тисячі людей, та ще позаду тисяч десять. Слухайся старших, Смоку, мої поради завжди до речі. З цього походу нічого путнього не вийде. Ходімо додому і завалимося в ліжка.
— Побережи легені, якщо не хочеш відстати, — обірвав його Смок.
— Овва! Ноги, щоправда, у мене куці, але вони згинаються самі собою, і тому м'язи не втомлюються. Б'юсь об заклад, що випереджу будь-кого з тутешніх скороходів.
Смок знав, що той каже правду. Він давно переконався, що його товариш чудовий ходак.
— А я навмисне йду повільно, щоб ти не відставав, — під'юджував його Смок.
— Тому я й наступаю тобі на п'ятки. Якщо не можеш іти швидше, то пусти мене наперед.
Смок наддав ходи і швидко наздогнав перший гурт золотошукачів.
— Піддай пари, Смоку! — підгонив його Малий. — Випередимо цих непохованих мертв'яків. Тут їм не похорон. Треба йти так, щоб аж п'яти шкварчали!
Смок нарахував вісім чоловік та двох жінок. Незабаром вони випередили й другий гурт — чоловік двадцятеро. За кілька футів під західного берега стежина звертала на південь, переходячи на рівний, як скло, лід. Але й він був захований під шаром снігу, кілька футів завтовшки. Спереду слалася вузька стежка для санок. Ступиш убік — і загрузнеш по коліна, а то й глибше. Шукачі золота, яких вони наздогнали, не хотіли пускати їх наперед, і Смоку з Малим доводилося звертати в сніговий настил і провалюватися по пояс.
Малий був злий і похмурий. Коли люди, котрих він штовхав, лаяли його, він відповідав так само.
—
— А ти куди? — відповідав Малий. — Вчора з Індійської річки рушила сила народу. Вони вже там, і тобі нічого не залишиться!
— А чого ж ти біжиш?
— Хто? Я? Я не шукач золота! Мене слав сюди уряд. Я маю ревізувати Індіанку
А іншому, що гукнув йому — Куди, Куций? Невже теж робити заявку? — Малий відповів:
— Я? А хто ж, крім мене, знайшов там золото! Оце й біжу, щоб кляті чечако не захопили моєї ділянки.
Учасники походу робили по три з половиною милі за годину. Смок та Малий — по чотири з половиною, а іноді й більше.
— Я вирішив зовсім загнати тебе, — під'юджував Смок Малого.
— Овва! Дивись, щоб у тебе п'ятки не повилазили. Хоч поспішати нічого. Оце йду і метикую. Адже кожна заявка має п'ятсот футів. Таким чином, їх буде по десять на милю. Попереду йде не менше тисячі чоловік, а річка не більше сотні миль завдовжки. Скільки народу схопить облизня! І ми з тобою також.
Перш ніж відповісти Малому, Смок несподівано пішов швидше і залишив свого товариша кроків на шість позаду.
— Якби ти мовчав та прискорив ходу, то ми давно вже випередили б декого з цієї тисячі, — сказав Смок.
— Хто? Я? Ану, пусти мене вперед! Я покажу, як треба ходити.
Смок засміявся і знов піддав ходи. Тепер ці гони по золото стали для нього чимось іншим. Він пригадав слова одного божевільного філософа щодо переоцінки цінностей. Справді, цієї хвилини він був більше зацікавлений у тому, щоб випередити Малого, а не в тому, щоб знайти багатства. Він дійшов висновку, що у грі найголовніше — гра, а не виграш. Всі сили його душі, його розуму, його м'язів були спрямовані на те, щоб перемогти людину, яка ніколи в житті не розгортала книжки і не могла б одрізнити вищання катеринки від оперної арії.
— Стривай, Малий, я зажену тебе на смерть. З того часу, як я потрапив до Дайї, то немов удруге на світ народився. Мої м'язи стали тугими, як тятива лука, і гнучкими, як клубок змій. Кілька місяців тому я багато віддав би, щоб придумати таку чудову фразу, але не міг. Довелось пережити все спочатку, а коли пережив, то відпала потреба писати. Тепер я справжній мужчина і можу дати здачі будь-кому, хто мене зачепить А тепер ходи вперед, роби, що хочеш, а я таки буду перший. Потанцюєш ти в мене, хлопче!
— Овва! — засміявся Малий. — Не сунься, синку, поперед батька в пекло, краще повчись, як треба ходити.
Кожні півгодини вони мінялися місцями. Вони навіть не розмовляли. Рух зогрівав їх, хоч дихання холонуло у них на вустах. Мороз був такий лютий, що вони безперестанку терли рукавицями ніс і щоки. Досить було хоч на хвилину дати спочинок рукам, як щоки і ніс терпли, і тільки міцне розтирання поновлювало кровообіг.
Часто їм здавалося, що вони випередили усіх, але знову наздоганяли людей, які вийшли з міста раніше. Дехто намагався йти поруч з ними, але через милю-дві зникав у темряві позаду.