Смок і Малий

Лондон Джек

— Годі! — сказав Малий одного вечора. — Я обміркував усе, і з мене досить. Може, з мене й вийшов би наглядач над невільниками, але над каліками на вийде. Їм дедалі гіршає. Сьогодні я не вигнав на роботу й двадцятьох душ. Ось тільки зараз поклав Джексона у ліжко. Він був уже близький до самогубства. Я прочитав це у нього на обличчі. Робота не дає їм користі.

— Я теж такої думки. Ми звільнимо всіх, опріч дванадцятьох. Ці мусять ще трохи попрацювати, і хвойовий відвар теж потрібний.

— Він ні до чого.

—

Можливо й так. Але ж він нікому не шкодить.

— Знов самогубство, — сповістив Малий наступного ранку. — На цей раз Філіпс. Я таки й сподівався, що він це зробить.

— Ми нічого не можемо вдіяти, — простогнав Смок. — Може, ти що придумаєш, Малий?

— Хто? Я? У мене нема жодних думок. Хай буде що буде.

— Тоді вони всі повмирають, — запротестував Смок.

— Опріч Уентворта, — пробурмотів Малий, бо давно вже почав поділяти Смокову відразу до цього типа.

Уентворт був завжди здоровий, і це дивувало Смока. Чому Лора Сіблі ненавиділа його і ввесь час щось канючила та скиглила перед ним? Чого ж вона просила, а він не давав?

Кілька разів Смок навідувався до Уентворта під час обіду, але тільки помітив, що той якось підозріло ставиться до нього. Потім Смок спробував розпитати Лору Сіблі.

— Сира картопля вилікувала б усіх, — сказав він пророчиці. — Я знаю, і вже якось бачив, як вона цілюще впливає.

Вогник надії в її очах, що змінився холодом зневіри та зненависті, сказав Смоку, що він зачепив болюче місце.

— Чому ви не взяли собі свіжої картоплі з пароплава?

— Ми взяли. Але, проїхавши вгору по річці, вигідно продали її в Форті Юкон У нас було багато сушеної картоплі, і ми знали, що вона краще зберігається.

Смок застогнав.

— І ви продали її всю?

— Так. Звідки ж нам було знати?

— І не лишилося жодного мішка?

Вона похитала головою, але, як йому здалося, трохи невпевнено.

— А може?.. — домагався він.

— Звідки я знаю? — огризнулась вона — Не я ж дбала про харчі.

— Про них дбав Еймос Уентворт, — здогадався Смок. — Гаразд. Ну, а тепер скажіть — даю вам слово, що це зостанеться між нами! Чи не сховав він де-небудь трохи сирої картоплі?

— Ні, ні. Хіба б він міг?

— А чом би й ні?

Вона тільки знизала плечима.

VII

— Уентворт — свиня, — сказав Малий, коли Смок поділився з ним своїм підозрінням.

— І Лора Сіблі теж, — додав Смок. — Вона знає, що з нього є картопля, і мовчить, бо сама хоче випросити в нього.

— А він не хоче дати, так? — Малий почав виливати свою злість проти людської підлоти в цілому потоці найдобірнішої лайки, а тоді спинився, щоб звести дух.

Тієї ночі, коли весь табір стогнав і спав, а може, стогнав і не спав, Смок пішов до неосвітленої халупи Уентворта.

— Слухайте, Уентворте, — звернувся

він. — У мене тисяча доларів золотим піском у цій торбинці. Я заможна людина і можу собі це дозволити. Боюсь, що й мене зачепила цинга. Покладіть сиру картоплину в мою руку — і золото ваше. Ось потримайте його.

Смок здригнувся, коли Уентворт простяг у темряві руку і взяв золото. Він чув, як той нишпорив у ковдрах, а потім відчув у своїй руці картоплину.

Смок не чекав до ранку. Вони з Малим давно вже боялися за життя двох тяжкохворих і тому одразу кинулись до їхньої хижі. Розтерши та розмішавши немиту й необдирану тисячодоларову картоплину, вони вливали по краплині густий сік у жахливі дірки, що були колись ротами.

Всю ніч Смок і Малий давали хворим картопляний сік. Наступного дня стан здоров'я цих двох пацієнтів настільки покращав, що хлопці очам своїм не вірили. Через сорок вісім годин, коли було спожито всю картоплину, обидва були поза небезпекою, хоч і далекі ще від цілковитого одужання.

— Знаєте що? — сказав Смок Уентвортові.—У мене є в цій країні золотоносні ділянки, і мої розписки ходять усюди. Я дам вам по п'ятсот доларів за картоплину, а всього п'ятдесят тисяч доларів за сотню картоплин.

— А золотого піску у вас вже нема? — спитав Уентворт.

— Ми з Малим вишкребли все, що мали. Але в копалинах у нас кілька мільйонів.

— Нема в мене більше картоплі,— сказав Уентворт. — Я сам хотів би її мати. Тільки одна й була на випадок хвороби. Я продав її тому, що хочу виїхати з цієї країни.

Хоч картопляного соку вже не було, на третій день стало ясно, що ті двоє хворих, які ним лікувались, швидко одужують. Решті ж хворих дедалі гіршало. Четвертого дня поховали три жахливих трупи. Малий витерпів ці тортури, а потім звернувся до Смока:

— Ти пробував на свій лад. А тепер я спробую по-своєму.

І попрямував до злодієвої халупи. Що там було, Малий ніколи не розказував. Він вийшов звідти з побитими та обідраними руками, а обличчя Уентворта було все у синцях та ще й голова його якось криво сиділа на негнучкій шиї. До цього, мабуть, спричинилося те, що з одного боку його горлянки синіли відбитки чотирьох пальців, а з другого — одного, зате дуже товстого.

Після цього Смок та Малий вскочили до Уентворта, витягли його за двері прямо на сніг і почали нишпорити у хижі по всіх кутках. Лора Сіблі з запалом допомагала їм.

— Тобі нічого не дістанеться, старенька, хоч би ми знайшли тут цілу тонну, — запевняв її Малий.

Смок заперечливо похитав головою.

— Це ж вбивство! — напосідав Малий. — Він же вбиває всіх цих бідолах, Хай тоді краще візьме сокиру та й порубає їм голови.

Минув ще день. Смок і Малий стежили за кожним кроком Уентворта. Кілька разів, коли він виходив по воду, вони ніби ненароком наближались до халупи. І щоразу він швидко вертався без води.