Сніговий гість
Шрифт:
Незнайомець із пістолетом пізньої темної зимової ночі в порожньому будинку.
Тепер можна втратити свідомість.
— У вас на кухні прочинена кватирка.
Це були перші слова, почуті Діаною, коли легкі ляпаси привели її до тями. Підвестися й сісти молода жінка змогла сама, відсторонивши рукою непроханого гостя. Той не виявляв агресії, взагалі — вів себе досить спокійно: відразу ж відійшов, узяв стілець, вмостився навпроти неї, озброєну руку поклав собі
Змусивши себе відвести погляд від страшного видовища, вона зупинила погляд на закривавленому стегні.
— Дурня. Глибока подряпина, — промовив чоловік байдуже.
Діана ще не була готова до розмови, просто вивчала його. Років тридцять, не більше, поголений, тепла камуфляж на куртка, джинси, на ногах — високі шнуровані армійські черевики. На бандита з великої дороги не схожий. Взагалі ні на кого не схожий, звичайний громадянин. На вулиці такого побачиш — навіть не озирнешся.
— Ви… через кватирку…
— Я не пролізу, — гість посміхнувся, посмішка вийшла штучною. — Просто якщо просунути руку, можна дотягнутися до шпінгалета. Раз — відчинилося вікно. Аби тут стояли, знаєте, такі новомодні склопакети, мені було б складніше.
— Нехай… Чому ви ризикнули? Раптом я не сама, раптом тут ще є сильний чоловік?
— Але ж його нема.
— Все ж таки…
— Добре. Я побачив вас у вікні. Жіноча постать. Ви стояли, курили, дивилися в ніч. Стояли досить довго, до вас ніхто не підійшов. Приймається?
Таке просте пояснення несподівано заспокоїло Діану.
— Нехай так. Ви склали два і два, тоді вирішили напасти на беззахисну жінку…
— Я на вас не нападав. Телевізор чути навіть з кухні. До речі, збавте звук, заважає.
Діана спочатку хотіла не послухатися, та потім, знову глянувши на пістолетне дуло, мовчки виконала прохання.
— О, дякую, — гість зручніше вмостився на стільці. — Коротше, на мої маніпуляції з вікном жодної реакції не було. Тому я і пішов на звук. Ви самі зомліли, я навіть привітатися не встиг.
— Добрий вечір, — блазнювато промовила Діана.
– І вам, — кивнув незнайомець.
— Цікаво, що буде далі.
Дивно, але молоду жінку справді охопила цікавість. Вона навіть поступово витіснила страх. Діана списала це на довгі дні ув’язнення та самотності. Чоловік за цей тиждень із нею майже не спілкувався, гроші на мобільному закінчилися, поповнити рахунок нема як, міській телефон теж не працював — Антон висмикнув апарат із розетки і заховав у багажник своєї машини. Повна ізоляція, яку порушив цей дивний, зовсім уже не страшний незнайомець, мокрий від остаточно розталого снігу.
— Нічого такого, про що ви подумали, — заспокоїв її чоловік. — Довкола в будинках вікна темні, світилося лише у вас. Доля, нічого
— Та ясно — проти мене ви нічого не маєте! До речі, в довколишніх будинках зимою мало хто живе. Це ж звичайне дачне селище, без зручностей. Тільки мій багатий чоловік розбудував на шести сотках халупу, доточив другий поверх, провів телефон, каналізацію зробив, цивілізація… Тому взимку тут цілком комфортно.
— Значить, чоловік у вас — чарівник?
— Майже. Замість чарівної палички — чарівні кредитки і чарівний гаманець.
— З вашого тону я роблю висновок: він — злий чарівник.
— А це вже вас не стосується! — незрозуміло чому вирішила образитися за чоловіка Діана. — Взагалі: хто ви такий і чому залізли до мене в дім?
— До вас, значить… Я був вирішив, що і дім цей, і все, що в ньому є, належить вашому чоловікові.
— Дуже багато думаєте! — відрізала Діана.
— Навпаки — дуже мало, — відповів незваний гість. — Дав себе підстрелити по-дурному, дременув без бабла, бензин закінчився якось раптом, тож машину довелося кидати біля дороги, а самому чухрати сюди кілометрів п’ять пішкарусом…
— Послухайте! — Діану раптом осяяло. — Це не про вас у новинах передавали? Якесь убивство мало не в центрі міста, злочинець утік, описати зовнішність свідки не змогли… Про вас?
Незнайомець повів плечима.
— Раз впізнати вбивцю ніхто не здатен, ним можна вважати кого завгодно.
– І все ж таки мені здається, в новинах говорили про вас! — переможна посмішка далася Діані без особливих труднощів. — Слухайте, це щось особисте? Той, кого ви застрелили, вас чимось дістав до печінок?
— Так у наші часи доводиться віддавати борги, — чоловік замість відповіді просторікував. — Нічого не поробиш, життя.
— Як же ви нарвалися на кулю?
— Там… Ну, в тому місці… Майже в центрі міста, як вам сказали по телевізору… Словом, у ресторані намалювався охоронець-герой. Зазвичай вони тільки п’яних не бояться. А цей неповороткий мудак таки встигнув дістати волину і шмальнути мені навздогін. Кажу ж вам, нічого серйозного, мов гілкою подряпало.
— Слухайте, ви блатний? Такі словечки з вас вилітають…
— Нормальні словечки! Аби ви хоч раз проїхалися в міському транспорті, не таке б почули від інтелігентних зовні людей. Вам вуха скручує?
— Та знаєте, я не завжди в персональних машинах каталася і не з народження — дружина успішного бізнесмена. Просто цікаво, з ким маю справу. Від цього стане ясно, чого ж від вас чекати.
— Не бійтеся, — голос незнайомця звучав рівно. — Справжніх блатних уже давно не лишилося. Жаргон хіба… До речі, саме тому, що я не відморозок і не вуркаган, боятися за своє життя вам нема чого. Просто мені потрібна допомога.