Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
Діра, в яку він спустився, була проломом у фундаменті, і він ковзнув туди, спершись руками за краї.
ГЕРМАН:
Герман був вирваний зі сну нещадною рукою бога ранку. Все ще чіпляючись за гострі краї нори, він глянув угору й побачив над собою замість неба білу стелю, й деякий час лежав, намагаючись згадати свій сон, від якого, незважаючи на всі, безперечно, трагічні обставини, на серці стало тепліше. Там кожен його крок, кожен
Було ще зовсім рано, хоч сонце вже давно встало й люди заходились поратися коло землі та води. Бадьорі й свіжі, вони наповнили світ голосами. У Германа боліли руки й плечі. Він подивився на свої руки: ні опіків, ні подряпин. Авжеж, на них були шкіряні рукавиці. Дві реальності змагалися в його напівсонній свідомості, та хоча літній ранок переміг морозні зимові сутінки, цього разу сон залишився в його пам’яті як фрагмент цілої картини. Герман заплющив очі, спробувавши уявити собі продовження сну, але свідомість надто швидко поверталась до сьогохвилинної реальності. І ось уже люди, яким він допомагав порпатись у попелі, видались йому підозрілими. Якби хтось з його товаришів-офіцерів побачив, як він працює наче батрак. Абсурдна думка, однак уже те, що він поводився в цьому сні невластиво до свого стану, змусило його навіть почервоніти.
Він застав у їдальні Богуша, і в нещадному світлі ранку було видно всі зморшки на обличчі управителя, і те саме чекало на пані Фріду, що якраз надійшла. Від злежалої скатертини йшов застарілий дух сухих трав. «Вони теж були немолоді, — подумав Герман, — хіба отой, що розбирав цеглу, мого віку». Тому вони й не воювали, бо були старими. А його, Германа, могли схопити як дезертира, чи забрати в полон, якби йому не дозволили піти в підземний сховок.
— Щось ви, Германе, сьогодні дуже замислені. Либонь, сон приснився цікавий?
Герман криво посміхнувся:
— Від вас нічого не сховаєш.
— Я їду до одного орендаря, колись він був лісорубом, поїдете зі мною?
— Поїду.
— От і добре, бо у того чоловіка вельми норовиста вдача.
— Балтазар прикидається, — винесла вердикт економка. — Він ледар і не хоче працювати на землі.
— Що ж, побачимо, так воно чи не так.
— Кажу, що так, — із затятістю старої відьми, яка відчуває свою цілковиту владу, мовила Фріда, а Богуш непомітно підморгнув Герману.
Той вдав, ніби не помічає підморгування, а потім різко підвів голову й спитав у економки:
— То, може, ви і цього разу мені порадите не їхати?
Стара ошелешено глянула на Германа:
— Ви тут господар. Хочете їхати — їдьте, але зі старого коня скакуна не зробиш!
Несподівано на Германа напав сміх. Він спершу стримувався, затуляючи рота долонею, і коли вони від’їхали, Богуш не витримав і спитав:
— Чого це ви, Германе, зранку розвеселилися?
Герман не міг спинитися. Коні
— Ну, в чому справа? — спитав Богуш, і Герман, витерши сльози, розповів йому про свій невдалий візит до баронеси.
— Дурниці, — мовив Богуш. — Не може Фріда бути відьмою. Я її не один рік знаю. Розумію, що наш триб життя видається вам дещо химерним, але ж не настільки! Я сам не дуже вірю, що вдасться вмовити Балтазара, але ж не слухати мені старих бабів. На людях я теж знаюся…
— Правду кажучи, я й сам не дуже вірю у вроки, та коли одна й та сама сцена повторюється двічі…
— Та хоч би й десять разів! — сіпнув повідця Богуш, щоб коні рушили. — Життя у нас одноманітне, і найменша дрібниця — то вже подія. Коли зараз щось зламається у візку, то я не вельми здивуюся. Ця бричка надто стара, треба купувати нову.
Він зробив паузу і продовжив:
— Баронеса то таке, але спробуйте до графині не приїхати! Не пробачить.
— А… — хотів спитати Герман одне, але спитав інше: — А Фріда не буде проти, якщо ми купимо нову бричку?
Богуш повернув до нього усміхнене обличчя:
— Германе, вона ще проживе років 20, і увесь цей час буде ставитися до вас як до хлопчика.
— Але ж… умови заповіту! З мене зробили якогось… орендаря.
«Дійсно, орендар, — подумав Герман. — Як Балтазар, до якого ми їдемо, і якого ще треба вмовляти.» Він навіть відчув симпатію до того незнайомого чоловіка, який має мужність чинити опір.
На обличчя Богуша лягла тінь.
— Стара сука, — сказав він. — Я думаю, є якийсь спосіб її перехитрувати.
— Я вважав, що ви на її боці, — зізнався Герман. — Мені воно не дає спокою, уночі сняться всілякі жахіття.
Він хотів, аби Богуш спитав про сни, бо те, що йому снилось, було для нього значно важливіше, ніж отой клятий заповіт.
— Я — на своєму боці, — відказав коротко Богуш. — Щойно подумав: а чому вона не записала маєток на мене?
— Чому? — щиро здивувався Герман.
— Я знаю чому! Боялась, щоб я не кинув її маєток до ніг моєї коханої Вітчизни. А я це зробив би! Моїй Польщі потрібна зброя. От було б чудово!
«Божевільний!» — подумав Герман, уявивши себе в подібній ситуації. Як він забирає свої манатки і йде з дому тітки.
— Я міг би вас за це не любити, — зауважив пан Богуш.
— Я не панна, щоб мене любили. Я прийняв би будь-яке рішення тітки.
Богуш хмикнув і не забарився з відповіддю:
— Авжеж, прийняли б. Я мав нагоду приєднатися до повстанців, однак пані, ваша тітка, не відпустила мене, бо хворіла на той час. Утім причина завжди знайшлася б. Я не можу бачити крові. А скількох людей ви вбили, Германе?