Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник
Шрифт:
— Ну, то як, їдеш завтра на іменини до графині?
«Софія» — зблиснуло в напівсутені Германової душі, але, щоб затримати в собі надто летку сполуку почуттів, він знизав плечима:
— Не знаю.
— До графині ти мусиш поїхати.
— Дійсно, Германе, тобі треба розважитись. Ти занадто багато сидиш над паперами й рахунками, — заявив Богуш.
Герман від подиву ледь не впустив ложечку.
— Пусте, — мовив він швидко. — Я не втомився.
— Там будуть прогулянки на човнах і феєрверк.
—
«Вони що, мають мене за дітвака?» — подумав Герман і відповів недбало:
— Дякую.
— Камердинера ми не можемо собі дозволити, — зауважила економка.
— А баронесу теж запросили? — поцікавився Герман.
— Аякже! Фатальна жінка, — вигукнув Богуш. — От і познайомитесь тепер.
Фріда підібгала губи на знак презирства й процідила:
— Так, там будуть усі, навіть ті, кого б я, на твоєму, Германе, місці не прийняла б у своєму домі.
— А ми й так нікого не приймаємо.
— Звісно. У нас — жалоба. Через півроку вона закінчиться…
На обличчі економки було доволі виразно написано, як вона боїться, коли мине отих півроку.
— Як швидко плине час! — пробурмотів Богуш.
— Треба взяти з собою лакея. Дітріх завжди супроводжує в таких випадках.
Герман кивнув і підвівся перший.
— Германе! — покликала Фріда.
— Що?
— Нахились, будь ласка, до мене. Що це в тебе у волоссі, попіл?
Вона хотіла доторкнутися до Германової голови, але той різко випростався.
— Де?
Він провів рукою по волоссі й глянув на долоню: та була сіра.
— Я накажу приготувати ванну.
— То ти вчора був у кузні? — спитав Богуш. — Як там нога у старого Карла, зажила?
— Начебто, — збрехав Герман, геть спантеличений, бо не був у кузні. — Я хотів…
Він махнув рукою й пішов одягатись нагору.
Вони усі мертві.
ЮЛІЯ:
Зорі освітлювали шлях Юлії тієї свіжої весняної ночі, коли вона йшла до тітки. Спершу через ліс, де духи дерев і господарі стежок охороняли її, відводячи подалі від мін чи просто ям, куди вона могла впасти. Потім вона вийшла на поля, засіяні смертю, і духи трав і землі супроводжували її, плекаючи надією, що з приходом цієї дівчинки на світі знову з’являться чотири пори року.
Ніч огортала її м’яким плащем, захищаючи від вогнів живих і від мертвих вогнів боліт. Іноді Юлія бачила людські житла, що ледь пахли вечірнім димом, але там панував морок, і вона нізащо б не переступила поріг жодного з них. Вона відчувала, що тітка вже близько і її підганяло нетерпіння. А потім духи дороги послали їй велосипед, покинутий на узбіччі, й, трохи поміркувавши, вона вирішила його позичити, не знаючи, що за кущами лежить мертва жінка-біженка, якій належав цей велосипед. Юлія запам’ятала це місце: неподалік була
Юлія не хотіла думати, що, можливо, вона рухається в протилежний бік від тітчиного дому. Якийсь час вона ховалась, щоб перечекати колону вантажівок, які наповнили повітря задушливим смородом вихлопних газів. А тоді поїхала далі. Час від часу в неї стискалось серце від думки, що все насправді не таке, як їй здається, але духи вітру підштовхували її в спину: «їдь, дитино, довірся нам, віддай себе духам цього світу, цієї землі, бо колись настане день, коли ти не зможеш уже ні на нікого покластися, лиш на себе!»
І вона летіла на велосипеді на схід, де небо було світліше і де невдовзі перед нею виникнув поміщицький дім з колонами. Його білі стіни просвічували крізь гущавину саду, й вона згадала свій сон і почула вдалині гул моря…
Юлія відчула, що мусить відвідати цей дім, втішити осиротілих духів домашнього вогнища. Здогадуючись, що це все її сон, дівчинка сховала велосипед за кущем ще не розквітлого бузку й пішла до будинку. Двері були відчинені, але вона знала, що там нікого немає.
Будинок постав на її шляху, щоб Юлія знайшла там їжу й спочинок. Вона відразу відчула до нього довіру, й дім відкрився перед нею. Всередині було темно, але очі поступово призвичаїлись й почали розрізняти обриси меблів та віконних отворів, сходи, що вели вгору та вниз. Запах цвілі й пилу нагадав їй підвал, що став її домівкою на кілька місяців. Це було наче повернення назад. І Юлія вийшла надвір й повернула до стайні, де пахло кінським потом, хоча коней там не було. Вона пройшла в найдальший кут, спіткнулась об купу соломи, зарилась в неї і миттю заснула.
В будинку, нагорі, у спальні з опущеними шторами на ліжку лежало двоє — чоловік і жінка, таких старих, що їхня висхла плоть тхнула лише пліснявою. Вони випили отруту, щоб залишитись у цьому будинку назавжди. Дочка з онуком два місяці тому виїхала до Бразилії.
Але Юлії не треба було це бачити. Духи сіна й соломи, духи коней, що мешкали колись у цих просторих стійлах, не дозволять їй цього. Відколи вона вийшла з підземелля, духи неба й землі взяли під свою опіку дівчинку, яка безстрашно відкрилась назустріч майбутньому, залишившись без родини, сама-одна.
— Не сама! — бурмоче Юлія, глибше зариваючись у пахучу солому. — У мене є тітка.
— Нехай буде так! — кажуть духи-охоронці й кличуть до неї сон.
Сон Юлії
— Я знала, що ти чекаєш на мене! — кричить Юлія, кидаючись тітці на шию. Тітка пахне лавандовим милом, де ж вона знайшла таке диво? На ній темна сукня й фартух.
— Звісно, чекаю, люба!