Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

Пагутяк Галина

05.12.2009

Пробувала уявити собі лабіринт. Класична картина блукання: якийсь час ходиш по колу, а потім обов’язково знаходиш вихід. Казка «Гензель і Гретель» або «Кресало». Коли вихід більш небезпечний, ніж лабіринт. Як кожний новий світ. Подолати поріг внутрішньої кризи і мені доведеться. Я завжди переживаю разом з моїми персонажами. Ми створюємо самі собі кризу, але суть наша і доля від цього не змінюються. Надто короткий відтинок, що веде до виходу з лабіринту. Де не буде більш нічого, крім розпаду свідомості й розпилення душі.

06.12.2009

Старий

документальний фільм про Кенігсберг, здається, 1937 року, можливо, навіть любительський, хоча дуже професійно зроблений. Без звуку. Його можна дивитися безліч разів, бо там є люди, дуже багато людей. Вони пливуть на баржах, продають овочі й рибу, купаються в морі, їздять у авто, п’ють вино у «Блютеріхті». Потім вони всі зникнуть. Ті, що залишились, жінки, діти й старі, йтимуть маршем переможених через усе місто, яке вони любили й захищали. То була остання війна, яку наділяли сакральними ознаками, але її брутальність перевищила всю сакральність і через те вона скалкою стримить в оці переможців.

08.12.2009

Жоден фільм чи стаття не затьмарить того внутрішнього Кенігсберга, який являється, а не будується у свідомості. Повільне просування серед руїн, зяючих провалів здичавілого понищеного лісу. Ці кенігсберзькі підземелля в три яруси, затоплені, засипані й порожні, як людська пам’ять, усюди наштовхуєшся на замкнені двері, шукаєш ключі, але не знаходиш. Замість ключів лінії берегів і край обрію, і ще земля. І ще — тінь Кафедрального собору. Подібне траплялось і з іншими містами, але не так швидко. Душі міст не підлягають реінкарнації.

12.12.2009

Я наразі обходжусь мінімумом простору й кількома деталями, щоб показати підземний Кенігсберг. Коли постає вибір: йти праворуч чи ліворуч, одразу виникає дежа вю: казка, пригодницький роман, одне слово, щось дитяче. Постмодерний якийсь ефект. Не знаю, як себе повів би хтось інший за таких обставин, але я повела себе так, як це можу тільки я. Адже це всього лише поганий сон. І в той же час у романі це не сон. У романі треба завжди шукати інший шлях, третій, навіть коли їх усього два.

Сьогодні подумала, що можна було б завершити одну сюжетну лінію, потім іншу, і цим полегшити собі роботу. Але я так не робитиму, незважаючи на виснажливі переходи з одного часу в інший. Сьогодні мені снилося, що я опинилася у глибокому рову біля траси, по якій мчали машини, самоскиди і вантажівки, і чим довше я дивилась на ці машини, тим глибшим ставав рів і я уже не уявляла, як піднімусь цим крутим схилом. Я просто бачила звідти місце, куди хотіла потрапити. Насправді треба було просто йти отим ровом, не підіймаючись вгору, бо там беззахисність і жорстокість, там — не мій світ.

13.12.2009

Коли починаєш новий роман, ніби вчишся заново ходити і говорити. Не знаєш, чи маєш право на цю територію, чи тебе не проженуть звідти втришия. А коли нарешті обживешся, звикнеш, як до рідного дому, мусиш уже йти. Це тоді, коли ти пишеш справді роман, а не прикидаєшся. Намагаєшся, аби кожен новий світ був новим, блищав і сяяв, аби в ньому

було все добротне. І ніхто не розуміє, що ти лише впускаєш туди людей, бо на це твоя ласка, і їм до нього зась.

Реальний Кенігсберг — це не мій Кенігсберг, у який не купиш квитка на літак або не поїдеш через кілька кордонів потягом. У моєму зараз падає сніг як попіл уже два дні поспіль і нема табличок з назвами вулиць, бо немає будинків, на які їх чіпляють. Лише дерев’яні вказівники, що показують південь, північ, захід і схід, написані кирилицею.

15.12.2009

Перехід напів-автоматом до чужого життя, в інший час, я здійснила якось грубо, втомившись від себе і від цього безкінечного підземелля, але викреслити рука не здіймається. Те, що з’являється в такому стані, коли заходиш у безвихідь, уже траплялось не раз. Засинаючи, далі створюєш текст, як продовження чужого. Слова — ті самі, але зміст інший.

Писати інтуїтивно — означає відчувати художню правду. Вона правдивіша за життя.

17.12.2009

Що цінується найбільше в пустелі? Вода. Що найбільше цінується в підземеллі? Світло. Тобто те, без чого вижити неможливо. Вода, світло, повітря. Той, для кого це було колись питанням життя і смерті, ніколи вже не буде таким, як раніше. Але ми ставимося до таких людей як до звичайних, заганяючи трагічний досвід в їхню підсвідомість, і можна лише уявити, як вони від цього страждають. Жити в світі, де не цінуються такі речі, як вода, світло, повітря, їм нестерпно.

Іноді від цього народжуються міфи.

18.12.2009

Поклоніння каменю в прибалтійських народів — я про це прочитала на одному форумі. І вчора мені вдалося вийти на епізод, де каміння зіграло свою роль, без найменших зусиль, цілком природно поєднавши долю каменя з долею людини. Співставивши час каменя і час людини. Повернутись у той час, коли земля належала пруссам, і попросити в цієї землі захисту, знявши часові нашарування. Це завжди рятувало мене саму — повернення до найпростіших речей: землі, води, каміння. Відновлення між ними і собою зв’язку. Без жодних антропологічних чи містичних студій. Я звертаюсь до них уже після того, щоб перевірити, наскільки моє сприйняття узгоджується з теорією та історією.

19.12.2009

Ідея Бога: великі долоні, що зігрівають промерзлий до кісток світ, який більше ніхто не може захистити. Не дві руки — та, що дає, і та, що відбирає. А дві руки, що захищають. Людина мала б страждати через те, що не може зробити цього для всіх.

21.12.2009

Коли настає війна, земля дичавіє. Такі асоціації виникали в людей давніх часів. Пізніше зруйновані міста стали символом наслідків війни. Сучасна війна — відсутність електрики, води, газу. Якщо в давні часи слідом за знищеними полями йшов голод, за руїнами міст — переселення поближче до сіл, то в наші часи — це фактично повна загибель, агонія мародерства і здичавіння. Хаос, що знищує цивілізацію. Усе, що буде потім, — початок чогось цілковито нового, а не відбудова.