Собака Баскервілів
Шрифт:
— Дякую вам. Імовірно, я сплутав її з іншою леді… Ці питання допомогли нам установити один дуже важливий факт, Ватсоне, — вів далі Холмс упівголоса, поки ми піднімалися сходами. — Тепер нам зрозуміло, що люди, які так цікавляться нашим другом, зупинились не тут. Це означає, що старанно спостерігаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потикатися йому на очі. А це багато про що свідчить.
— Наприклад, про що?
— Ну, хоча б про те… Овва! Друже мій, що трапилося?
Ми
— За кого мене мають у цьому готелі — за дурника, чи що? — закричав сер Генрі. — Не дозволю над собою жартувати! Якщо цей дурень не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також є почуття гумору, містере Холмс, але цього разу місцеві жартівники трохи переборщили.
— Усе ще розшукуєте свою пропажу?
— Так, розшукую! І не заспокоюся, доки не знайду!
— Але мені здається, ви говорили про новий світло-коричневий черевик?
— Так, сер. А тепер та сама історія з чорним.
— Як! Невже ви хотіли взутися й…
— Саме так! Я маю всього-на-всього три пари взуття — нові світло-коричневі, старі чорні й лаковані туфлі, які зараз на мені. Учора ввечері зник один коричневий черевик, а сьогодні поцупили й чорного… Ну, знайшли? Відповідайте ж! Що ви на мене так витріщилися?
На сходах з’явився схвильований коридорний-німець:
— Ні, сер. Я всіх розпитував, ніхто нічого не знає.
— Отож слухайте: або ви відшукаєте до вечора мого черевика, або я піду до управителя і заявлю йому, що негайно виїжджаю звідси.
— Черевик знайдеться, сер… Обіцяю вам, що знайдеться… Хвилинку терпіння, сер.
— Майте на увазі, це востаннє. Я більше не допущу, щоб мене обкрадали у вашому злочинницькому кублі!.. Містере Холмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрібницями…
— Ці дрібниці заслуговують на те, щоб через них хвилюватися.
— Ви дуже серйозно до них ставитеся!
— А як ви самі це можете пояснити?
— Я навіть і не намагаюся. Зі мною ще ніколи в житті не траплялося чогось більш безглуздого і дивного.
— Справді?.. Так, це, мабуть, так, — задумливо промовив Холмс.
— А що ви самі про це скажете?
— Я, власне, ще нічого не розумію. Історія дуже заплутана, сер Генрі. Якщо її пов’язати зі смертю вашого дядька, то з тих п’ятисот вельми серйозних справ, які мені доводилося розплутувати, ця буде, мабуть, найскладнішою. Але в мене в руках є деякі нитки, і одна з них неодмінно має привести нас до розгадки. Ми можемо витратити зайвий час, ухопившись не за ту нитку, за яку потрібно, але рано чи пізно
Ми дуже приємно провели час за обідом, лише мимохідь зачепивши ті питання, що звели разом нас чотирьох. І Холмс довідався про подальші плани Баскервіля тільки тоді, коли вся наша компанія перейшла до нього в номер.
— Я поїду до Баскервіль-Холу.
— Коли?
— У кінці тижня.
— Я вважаю ваше рішення правильним, — сказав Холмс. — Тепер я нітрохи не сумніваюся у тому, що в Лондоні за вами встановлено стеження.
Але в такому великому місті важко з’ясувати, що це за люди і що їм від вас потрібно. Якщо вони діють з лихими намірами, вам загрожує небезпека, якій ми неспроможні запобігти… Докторе Мортімер, ви знаєте, що сьогодні вранці, коли ви від мене вийшли, за вами стежили?
Доктор Мортімер аж підскочив на місці:
— Стежили? Хто?
— От цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі є хтось із густою чорною бородою?
— Ні… Втім, чекайте… Ну звичайно… У дворецького сера Чарльза, Беррімора, густа чорна борода.
— Гм! А де він зараз?
— У Баскервіль-Холі. Будинок залишений на нього.
— Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.
— Як же це зробити?
— Дайте мені телеграфний бланк. «Чи готові приїзду сера Генрі».
Адресуємо так: «Баскервіль-Хол, містерові Беррімору». Де у вас там найближчий телеграф? У Ґрімпені? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Ґрімпен на ім’я начальника контори: «Телеграму адресовану Беррімору прохання передати руки. Разі відсутності направте назад готель „Нортумберленд“ серові Генрі Баскервілю». Ось так. До вечора ми знатимемо, перебуває Беррімор на своєму посту в Девонширі чи ні.
— Чудово, — сказав Баскервіль. — До речі, докторе Мортімер, який він, цей Беррімор?
— Він син покійного управителя маєтку. Це вже четверте покоління Берріморів, що живе в Баскервіль-Холі. Наскільки я знаю, він і його дружина цілком поважні люди.
— Проте, — сказав сер Генрі, — я розумію, що поки Баскервіль-Хол залишається без хазяїна, ці люди живуть там у розкошах, без клопотів, без турбот.
— Так, правильно.
— Чи отримав Беррімор що-небудь за заповітом сера Чарльза? — запитав Холмс.
— Йому та його дружині було відписано по п’ятсот фунтів.
— Гм! А вони знали про це раніше?
— Так. Сер Чарльз любив говорити про свої розпорядження на випадок смерті.
— Цікавий факт.
— Я сподіваюся, — сказав доктор Мортімер, — що ви не підозрюватимете всіх, хто щось одержав за заповітом сера Чарльза? Мені він також залишив тисячу фунтів.
— Он як! А ще кому?
— У заповіті було зазначено багато дрібних сум різним особам і великі пожертвування на доброчинність. Уся ж спадщина відійшла серові Генрі.