Собака Баскервілів
Шрифт:
— …каторжник-утікач, сер… Убивця Селден.
— Це правда, сер, — підтвердив Беррімор. — Я вам сказав, що не можу відкрити чужої таємниці, а тепер ви самі все почули і знаєте, що проти вас ми нічого не замислили.
От як розкрилися ці загадкові нічні подорожі зі свічкою!
Ми з сером Генрі здивовано дивилися на місіс Беррімор. Невже ця поважна, флегматична жінка має одну кров із одним із найстрашніших злочинців, яких знає наша країна?
— Так, сер, моє дівоче прізвище Селден, він мій молодший брат. Ми розпестили його з дитинства, в усьому
Потім підріс, потрапив у погану компанію, і немов біс вселився в нашого хлопчика. Він розбив материнське серце й змішав наше ім’я з брудом. Що далі, то гірше — від одного злочину до іншого. Що його врятувало від шибениці? Тільки милість Божа. Але для мене, сер, він залишається тим самим маленьким кучерявим хлоп’ям, з яким я бавилась, якого пестила як старша сестра. Тому він і втік із в’язниці — знав, що я тут і що ми не відмовимо йому в допомозі. Коли він приплентався сюди вночі, втомлений, голодний, а за ним гналися, що нам було робити? Ми впустили його, нагодували, допомогли всім, чим можна. Потім приїхали ви, сер, і він вирішив, що краще перечекати на болотах, поки метушня не вщухне, і відтоді там переховується. А ми перевіряємо через ніч, чи не пішов, світимо йому у вікно, і якщо він відповідає, мій чоловік відносить на домовлене місце трохи хліба та м’яса.
Щодня сподіваємося — може, пішов? Але поки він тут, ми його не кинемо. Я жінка віруюча, брехати вам не буду. Якщо тут є що погане, то чоловік ні в чому не винен: він пішов на це тільки заради мене.
Вона говорила так щиро, що не повірити їй було неможливо.
— Це правда, Берріморе?
— Так, сер Генрі. До останнього слова.
— Ну що ж, я не засуджуватиму вас за відданість дружині. Забудьте про те, що я вам говорив. Ідіть обоє до себе, а вранці ми все спокійно обговоримо.
Коли Беррімори пішли, ми знову подивились у вікно. Сер Генрі відчинив його навстіж, і нам в обличчя війнуло холодним нічним вітром. Далеко в непроглядному мороці все ще мерехтів малесенький жовтий вогник.
— Дивуюся, як він не боїться! — сказав сер Генрі.
— Вогонь, імовірно, тільки звідси й видно.
— Можливо. Як по-вашому, де це?
— Десь біля гранітних стовпів.
— Милі дві, не більше?
— Та навіть менше.
— Так, якщо Беррімор носив туди їжу, значить, недалеко. І він чекає зараз, що до нього прийдуть на його вогник. Ні, Ватсоне, я піду і впіймаю цього нелюда!
Така сама думка майнула і в мене. Адже Беррімори не зробили нас співучасниками — ми змусили їх видати свою таємницю. Ця людина небезпечна для суспільства. Такого, як він, не можна жаліти й виправдовувати. Ми повинні скористатися нагодою і повернути його туди, де він уже нікому не зашкодить. Інакше за нашу помилку поплатяться інші — наприклад, Степлтони, на яких він може напасти будь-якої ночі. Я вважаю, що саме ця думка надихала сера Генрі на такий сміливий учинок.
— Я піду з вами.
— Тоді візьміть револьвер
Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже швидко йшли темною алеєю, прислухаючись до монотонного виття осіннього вітру й шерхоту опалого листя. У повітрі стояв пряний трунок гнилизни й вогкості. Місяць лише зрідка визирав крізь хмари, що тяглися небом, а щойно ми вийшли на болото, замрячив дрібний дощ. Жовтий вогник ще мерехтів попереду.
— А ви щось прихопили з собою? — запитав я.
— Так, батога.
— Нам треба діяти швидко, щоб не дати йому змоги чинити опір, — адже він, кажуть, відчайдух. Захопимо його зненацька.
— Слухайте, Ватсоне! — раптом сказав баронет. — А що б сказав про це Холмс? Пам’ятаєте? «Нічної пори, коли безроздільно панують сили зла…»
І немов у відповідь на його слова десь удалині, на похмурих просторах боліт, пролунав той дивний звук, який так уразив мене кілька днів тому біля Ґрімпенської твані. Вітер доніс до нас спочатку глухе гарчання, а потім ревіння, що помалу перейшло в тужливе виття. Ці дикі, грізні звуки повторювалися в такій послідовності раз у раз, наповнюючи собою повітря. Баронет схопив мене за рукав. Я навіть у темряві помітив, як мертвотно зблідло його обличчя.
— Боже мій, Ватсоне, що це?
— Не знаю. Кажуть, що такі звуки на болотах не рідкість. Я вже чув їх.
Виття знову стихло, все стихло. Ми стояли, напружено прислухаючись, але більше ніщо не порушувало тиші навколо нас.
— Ватсоне, — сказав баронет, — це завивав собака.
Кров застигла у мене в жилах, тому що голос сера Генрі леденів від жаху.
— Як вони пояснюють цей звук? — запитав він.
— Хто?
— Тутешні мешканці.
— Але ж це зовсім неосвічені люди! Чи вам не все одно, як вони його пояснюють?
— Ватсоне, скажіть мені, що вони говорять про це?
Хвилину я вагався, але запитання було поставлено так, що відмовчатися мені не вдалося.
— Вони кажуть, що це виє собака Баскервілів.
Сер Генрі застогнав.
— Так, так може вити тільки собака, — сказав він після тривалої паузи, — Але він десь далеко, он там.
— Я не можу визначити, звідки лине це виття.
— Його принесло вітром. А де Ґрімпенська твань? Там?
— Так.
— Так, звідти воно і йшло. Облиште, Ватсоне! Ви й самі думаєте, що це вив собака. Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.
— Того разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.
— Ні, це собака. Боже мій! Невже в усіх цих небилицях є хоч частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви не вірите в це, Ватсоне?
— Ні, ні!
— А все-таки одна річ — глузувати з таких дурниць у Лондоні й зовсім інша — чути це, стоячи в темряві на болотах. А мій дядько? Адже біля його тіла знайшли собачі сліди. Усе сходиться. Я не боягуз, Ватсоне, але в мене кров стигне в жилах від цих звуків. Торкніться моєї руки.