Собака, що лазив на дерево

Йогансен Майк Гервасиевич

Перед тим, як заснути, вона знову поклала лапу мені на груди.

ВОВКИ І ВЕРБЛЮЖАТА

Голодно

живуть вовки у Прикаспійській пустині. Найгірше їм буває зимою: ховрашки сплять під землею, ящірки й ті поховалися й подубіли. А їсти хочеться.

Найкраще було б упіймати верблюжа. Та коло нього є верблюдиця, а головне — люди! Людей же вовк боїться над усе.

Ще є вівці — коло овець злі собаки і знову ж люди, ще й з рушницями. Отже, про овець і думати не доводиться. Коло верблюдів усе ж таки менше людей. Пасеться собі верблюдиця з верблюжам і ходить по степовій пустині, шукає, де є під снігом трава. Тоді розкопає копитом траву і їсть. І верблюжа коло неї. Як би його добратися до верблюжати?

Верблюжа — воно ж дурне і цікаве. З ним можна б упоратись, якби не верблюдиця. А верблюдиця хоч і не дуже розумна, але сильна і здорова: як дасть ногою, так і покотишся в сніг. Ще й зареве, а тоді напевне прибіжать люди.

Як його бути? Є такі старі вовки, що все ж таки їдять верблюжатину. Вовки знають, як упіймати верблюжа.

Як підіймеш руку або помахаєш шапкою, воно зразу біжить до тебе обдивлятися, що воно таке. А як його ще погладити, то так і ходитиме цілий день коло тебе.

Хто й зна, як вовки до того додумались, тільки буває такий старий вовцюга, що вміє підманити верблюжа.

Як одійде верблюжа від матері, старий вовк перелізе поза горбами на череві, щоб поближче до верблюжати. Ляже на спину й лежить, але одну ногу підійме вгору. І меле цією ногою, наче то не нога, а товста бур'янина або ще щось незвичайне коливається під вітром.

Як тільки побачить таке діло верблюжа, то йому стає цікаво, що воно таке. І підходить ближче.

Та вовк не стрибає на нього. Ще й верблюдиця недалеко, і люди теж. Вовк тихенько перелазить на череві трохи далі. І знову ногу задере вгору і коливає нею.

Бачить верблюжа, що цікава та штука тікає від нього, і хоче підійти ближче. Щоб вона наступила на верблюжа, то, може, верблюжа злякалося б і само втекло б до матері. Так ні, та штука сама тікає. Підійде верблюжа ближче, а та штука вже за іншим горбом манячить.

Отак відведе старий вовк верблюжа від матері на кілометр чи більше, а тоді — стриб йому на горло і перервав.

І їсть сам, не виє, не кличе інших вовків, бо можуть позбігатися люди. Наїсться і йде спати.

Але казахам те верблюжа дуже дороге. Отже, вони сідають на коней, беруть собак і їдуть по вовчому сліду. Вовк наїсться і біжить не дуже охоче. Часто буває, що вдається вовка піймати. Як не того, що зарізав верблюжа, то бодай тих, що доїдали після нього. І вже тоді вовкам нема пощади. Цілим колгоспом,

буває, ганяють вовків, бо без верблюда в пустині жити дуже трудно.

СОБАКА ДЖАН

Не раз я полював з Джаном, і що більше полював, то вірніше знав: кращого собаки мені не знайти.

Де б тільки качка впала — піде, знайде, принесе. Бувало й таке, що запливе десь у великому озері далеко-далеко, аж голови його не • видно. Все одно— упіймає підранену качку, принесе. Раз було так: узяв я з півдесятка малої породи качок — чирят. А великих, крижнів, не бачив ні одного.

Коли дивлюся — літає над очеретами далеченько від мене, хоче сісти.

Я почав його вабити. Так старався покликати його, так ніжно кректав у дерев'яну дудочку, що й сам забув, хто я. Наче сам я став крижень, наче замість куртки на мені пера, наче от-от можна зриватись і летіти. Джан і той почав дивитись на мене, чи немає у мене в мішку живого крижня.

І от хоч далеко був той крижень, а теж не витримав. Чимраз ближче й ближче підлітає до мене, послухає, подивиться, де той інший крижень, що так солодко співає, і знов одлетить.

Кінець кінцем підлетів до мене, побачив мене в очеретах і рвонув угору. Хоч і височенько було, але я вистрілив — дуже довго я ждав його. І крижень упав у воду.

Я послав Джана, щоб приніс. Джан доплив до середини озера, тільки хотів ухопити крижня, як той зник. Він ринув під воду.

Знов стало мені дуже сумно. Навіщо було стріляти так високо? Крижень живий, під водою втече від Джана і десь пропаде, загине в траві. Собака ж, хоч і плаває добре, але нізащо не рине з головою у воду — собаки поринати не вміють.

Я дивлюся — Джан опинився посеред озера і не знає, що робити. Був крижень — і нема... І запах його пропав. Хоч вертайся на берег.

Я свиснув Джанові, щоб плив до мене. Але в цю мить крижень знову виринув з води. Джан побачив і поплив до нього. Я розсердився на собаку. Це так він буде плавати до вечора. Все одно ж поринути він не може.

Коли Джан наздогнав крижня, той знову ринув. І тут я побачив щось, чого не бачив зроду і більше ніколи не побачу.

Джан заверещав від страху і поліз носом у воду. Знов виринув, заверещав ще жалібніше і знов пірнув. Під водою він ухопив крижня і поплив до берега.

Коли він виніс крижня на берег і обтрусився, він не просто дивився мені у вічі. Він жалібно скавчав, він згадував, як страшно було поринати.

І я це знав і старався його заспокоїти. Я гладив його, цілував, віддав йому всі цукерки, що в мене були.

Джан трохи заспокоївся і гриз цукерки. Коли поїв усі, ще трошки поскавчав, потім поклав лапи мені на плечі і поліз цілуватись.