Собор Паризької Богоматері
Шрифт:
— Так, — відповіла провінціалка, — у Реймсі.
— Овва! Уявляю собі, що то за ганебний стовп у Реймсі! Напевно, якась жалюгідна клітка, і в ній крутять самих селюків. Ото не бачили!
— Самих селюків! — образилась Майєтта. — На Суконному ринкові в Реймсі? Ну, знаєте. Ми там бачили ще й яких злочинців, навіть таких, що вбили батька й матір! Селюків! За кого ви нас вважаєте, Жервезо?
Безсумнівно, провінціалка ладна була розгніватися за образу честі реймського ганебного стовпа. Та, на щастя, розсудлива дамуазель Ударда Мюньє вчасно
— До речі, дамуазель Майєтто, яке враження на вас справили наші фламандські посли? Чи бувають такі у вашому Реймсі?
— О ні,— відповіла Майєтта, — визнаю, що таких фламандців можна бачити тільки в Парижі.
— А ви звернули увагу на того високого посла, що назвав себе пан-чішником? — спитала Ударда.
— Так, — відповіла Майєтта, — він справжній Сатурн.
— А цей товстун, у якого обличчя схоже на голе черево? — не вгавала Жервеза. — А той куций, з маленькими очима і червоними набряклими повіками без вій, подібними до маківки будяка?
— А от на їхніх коней просто приємно було дивитися, — промовила Ударда, — як вони чудово по-фламандському вбрані…
— Ах, ну що ви, моя люба, — перебила її провінціалка Майєтта, відчуваючи цього разу свою незаперечну перевагу. — А що б ви сказали, якби вам довелося бачити в шістдесят першому році, вісімнадцять років тому, під час коронації в Реймсі *, коней принців і королівського почту! Чепраки й попони усякого сорту; одні з дамасського сукна, з тонкої золотої парчі, підбиті соболями; другі — оксамитні, підбиті горностаєм; треті — ще якісь, усі ну просто обліплені золотими й срібними оздобами і великими золотими та срібними дзвіночками! Скільки то грошей мало коштувати?! А чарівні хлоп'ята-пажі, які сиділи верхи!
— Нехай так, — сухо заявила дамуазель Ударда, — але у фламандців були дуже гарні коні, і вчора пан купецький старшина в міській ратуші улаштував на честь гостей чудову вечерю, і за столом подавали зацукровані солодощі, коричне вино, цукерки та інші делікатеси.
— Ну що ви кажете, сусідко! — вигукнула Жервеза. — Фламандці вечеряли у пана кардинала, у Пті-Бурбон.
— І зовсім ні. У міській ратуші!
— І нічого подібного. У Пті-Бурбон!
— А от і ні — в міській ратуші,— гостро заперечила Ударда. — Доктор Скурабль виголосив для них латиною урочисту промову, з якої вони залишилися дуже вдоволені. Це мені розповів мій чоловік, а він присяжний книгар.
— А от і ні, це було у Пті-Бурбон, — відповіла Жервеза не менш запально. — Я навіть можу вам сказати, чим економ пана кардинала їх частував. Він видав дванадцять подвійних кварт білого, рожевого й червоного вина, настояного на кориці, двадцять чотири скриньки подвійних ліонських золочених марципанів, стільки ж свічок по два фунти кожна, півдюжини піввідерних бочок білого та рожевого бонського вина, найкращого з тих, які тільки можна було знайти. Я сподіваюсь, що це переконливо. Я про це знаю від свого чоловіка, п'ятдесятника при міській раді общинних старост: він сьогодні вранці порівнював фламандських
— А все-таки вони вечеряли в міській ратуші,— заперечила Ударда, мало збентежена цими доказами Жервези. — Я можу вам сказати, що там досі ніколи не бачили стільки м'ясних страв і солодощів, як учора.
— А я вам кажу, у палаці Пті-Бурбон, і вас вводить в оману тільки те, що їх обслуговував Ле Сек — сержант з ратуші.
— У міській ратуші, кажу вам!
— У Пті-Бурбон, моя люба! Там навіть ілюмінували різнокольорови-ми ліхтариками слово «Надія», написане на великому порталі.
У міській ратуші! У міській ратуші! І навіть Гюссон-ле-Вуар грав там на флейті.
— А я вам кажу, що ні!
— А я вам кажу, що так!
— А я вам кажу, що ні!
Добродушна товстуха Ударда вже була ладна гідно відповісти. Якби суперечка тривала далі, вони б, може, вчепилися одна одній в чепці, але Майєтта раптом вигукнула:
— Погляньте, скільки людей з'юрмилося там у кінці мосту. Вони на щось дивляться.
— І справді,— промовила Жервеза, — я чую, як грають на тамбурині. Мабуть, це мала Смеральда утинає різні штуки із своєю козою. Ану швидше, Майєтто! Наддайте ходи і тягніть вашого малюка. Ви приїхали в Париж, щоб побачити все найцікавіше. Вчора ви дивилися фламандців, сьогодні ми вам покажемо циганку.
— Циганку! — вигукнула Майєтта, раптом подавшись назад і міцно стиснувши руку свого сина. — Нехай бог боронить. Вона вкраде мою дитину! Тікаймо, Есташе.
І вона швидко побігла набережною до Гревського майдану. Бігла доти, доки опинилася далеко від мосту. Дитина, яку вона тягла, впала навколішки, Майєтта зупинилася, задихавшись. Ударда й Жервеза наздогнали її.
— Ця циганка вкраде вашу дитину? — спитала Жервеза. — Що за дикі вигадки!
Майєтта, замислившись, похитала головою.
— Дивно, — зауважила Ударда, — що й затворниця так само думає про циганку.
— А хто ця затворниця? — спитала Майєтта.
— Сестра Гудула, — відповіла Ударда.
— А хто вона така, ця сестра Гудула? — перепитала Майєтта.
— Одразу видно, що ви з Реймса, коли цього не знаєте! — сказала Ударда. — Це затворниця із Щурячої нори.
— Як, — спитала Майєтта, — ота бідна жінка, якій ми несемо коржа? Ударда ствердно кивнула головою.
— Атож. Ви її зараз побачите біля віконця на Гревському майдані. Вона думає так само, як і ви, про тих циганських бродяг, які грають на тамбурині та віщують долю людям. Невідомо, звідки у неї цей острах перед циганами. А ви, Майєтто, чому ви тікаєте, навіть не побачивши їх?
— О! — промовила Майєтта, обхопивши обома руками біляву голівку своєї дитини. — Я не хочу, щоб зі мною сталося те, що з Пакеттою Шант-флері.
— Ах, ось історія, яку ви нам повинні розповісти, моя люба Майєтто, — сказала Жервеза, беручи її за руку.