Собор Паризької Богоматері
Шрифт:
Невідомо, чи здогадався він у ту мить про все це; але в усякому разі при всій своїй легковажності школяр зрозумів, що побачив те, чого йому не слід було бачити; що він побачив душу свого старшого брата в одному з її найтаємніших проявів, і не треба, щоб Клод про це дізнався. Помітивши, що архідиякон знову поринув у важкі роздуми, він тихесенько відійшов назад і зачовгав перед дверима ногами, як людина, котра щойно прийшла і попереджає про свій прихід.
— Увійдіть! — крикнув з келії архідиякон. — Я чекаю на вас! Я навмисне залишив ключ у дверях. Увійдіть, метре Жак.
Школяр
— Як, це ви, Жеане?
— У кожному разі, хтось на «Ж», — зухвало відповів рум'янолиций школяр.
Обличчя дом Клода знову набрало свого звичайного суворого виразу.
— Чого ви сюди з'явилися?
— Мій брате, — відповів школяр, силкуючись надати своєму обличчю зляканого і скромного виразу, з невинним виглядом мнучи в руках свою шапку, — я прийшов просити у вас…
— Чого?
— Трохи моральної допомоги, якої я дуже потребую. — Жеан не наважувався голосно додати: «І трохи грошей, яких я ще більше потребую». Ця, остання частина речення, залишилась невисловленою.
— Добродію, — промовив архідиякон холодним тоном, — я дуже невдоволений з вас.
— На жаль! — зітхнув Жеан.
Дом Клод повернув на чверть оберту своє крісло й пильно подивився на Жеана.
— Я дуже радий вас бачити.
Вступ був лиховісний. Жеан приготувався до суворої прочуханки.
— Жеане, мені щодня доводиться вислуховувати на вас скарги. Що це була за бійка, в якій ви палицею побили молодого віконта Альберта де Рамоншан?
— Ох! — сказав Жеан. — Подумаєш! Жалюгідний паж, який розважався тим, що обляпувая школярів грязюкою, пускаючи свого коня по калюжах.
— А хто такий Майє Фаржель, на якому ви подерли одяг? — запитав Клод. — У скарзі написано: «Tunicam dechiraverunt» [121] .
— Овва! Цей поганенький плащ одного із школярів Монтегю!
121
«Розірвали одяг» (середньовічна латинь).
— У скарзі сказано tunicam, а не cappettam [122] . Ви розумієте латинь? Жеан не відповів.
— Так, так, — провадив далі священик, похитуючи головою, — от яка тепер наука. Латинську мову ледве розуміють, сірійської зовсім не знають, а грецька у такій зневазі, що найученіші люди, не читаючи, пропускають грецькі слова й кажуть: Graecum est, non begitur [123] .
Школяр рішуче звів очі.
— Шановний брате, чи хочете ви, щоб я вам переклав оте грецьке слово, що написано на стіні?
122
Сорочку, а не плащ (лат.).
123
Це по-грецьки, отже, не до прочитання (лат.).
—
— 'ANAГKH.
На щоках архідиякона проступив легкий рум'янець, — так клуб диму сповіщає про приховане двигтіння в надрах вулкана. Але школяр майже не звернув на це уваги.
— Гаразд, Жеане, — насилу промимрив старший брат, — що ж означає це слово?
— Доля.
Рум'янець зник з обличчя Клода, а школяр безжурно проказав:
— А оте слово, що під ним написано тією ж самою рукою, 'ANAГNEIA — означає «скверна». Як бачите, ми таки дещо тямимо по-грецьки.
Архідиякон сидів мовчки. Ця лекція з грецької мови навіяла на нього задуму.
Молодий Жеан, якому була властива хитра проникливість розпещеної дитини, визнав цю хвилину слушною для того, щоб ризикнути звернутись із своїм проханням. Він улесливо почав:
— Любий брате, невже ви так мене ненавидите, що гніваєтеся через тих кілька мізерних ляпасів і штурханів, розданих у чесній бійці якимсь там хлопчиськам, quibusdam marmosetis? Ви бачите, любий брате Клод, що ми знаємо й латинську мову.
Але вся ця лицемірна ніжність не мала свого звичайного успіху. Цербер не зловився на медяника. Чоло архідиякона анітрохи не посвітлішало.
— До чого ви ведете? — сухо спитав він.
— Ну добре, скажу прямо! — сміливо відповів Жеан. — Мені потрібні гроші.
При цьому зухвалому визнанні обличчя архідиякона набрало повчально-батьківського виразу.
— Вам відомо, Жеане, що наш маєток Тіршап дає не більше тридцяти дев'ятьох ліврів одинадцяти сольдів і шести паризьких деньє, включаючи й орендну плату, і прибуток від двадцяти одного будинку. Щоправда, це в півтора раза більше, ніж він давав за часів господарювання братів Пакле, але все одно небагато.
— Мені потрібні гроші,— твердо повторив Жеан.
— Вам відомо, що церковний суд вирішив передати наші будинки у повну ленну підлеглість єпископатові й що ми можемо поновити свої права, лише сплативши вельмишановному єпископові дві срібних позолочених марки по шість паризьких ліврів. Вам це відомо?
— Мені відомо тільки те, що мені потрібні гроші,— промовив Жеан утретє.
— А навіщо?
Це питання засвітило іскру надії в очах Жеана. Обличчя його знову набрало свого солодкого виразу.
— Послухайте, любий брате Клод. Я не звернувся б до вас, якби в мене були погані наміри. Я не збираюся на ваші гроші сидіти в тавернах і гуляти по паризьких вулицях, одягнений у золоту парчу, в супроводі мого лакея, cum meo laquasio [124] . Ні, брате мій, я прошу грошей на добре діло.
— А на яке це добре діло? — трохи здивований, спитав Клод.
— Двоє з моїх друзів хотіли б купити посаг для дитини однієї бідної вдови з общини Одрі. Це акт милосердя. На це потрібні три флорини, і я б хотів внести свою частку.
124
3 моїм лакеєм (середньовічна латинь).