Собор Паризької Богоматері
Шрифт:
— Скиньте це! — крикнула вона і, випроставшись, вся розхристана, додала — Згляньтеся!
Вона рвонулася вперед, щоб упасти до ніг королівського прокурора, але її ногу було затиснуто у важкій дубовій окутій залізом колодці, і вона впала на неї безсила, мов бджола, до крильця якої прив'язали свинець.
За знаком Шармолю її знову поклали на ложе, і дві грубі руки прив'язали її до ременя, що звисав із склепіння.
— Востаннє, чи визнаєте ви свої злочини? — спитав Шармолю із своєю незворушною добродушністю.
— Я невинна.
— У такому разі, мадемуазель,
— На жаль, монсеньйоре, я не знаю.
— Отже, ви заперечуєте?
— Усе!
— Починайте, — промовив Шармолю до П'єрра.
П'єрра повернув рукоятку механізму, «іспанський» чобіт стиснувся, і з грудей нещасної вирвався один з тих жахливих криків, що його не можна описати жодною мовою світу.
— Зупиніться, — наказав Шармолю катові. І, звернувшись до циганки, спитав — Зізнаєтесь?
— У всьому! — вигукнула бідолашна дівчина. — Зізнаюся! Зізнаюся! Тільки змилуйтесь!
Ідучи на тортури, вона не розрахувала своїх сил. Бідна дитина, життя її досі було таким радісним, безжурним, приємним, і перший же біль її зломив!
— Почуття людяності зобов'язує мене попередити вас, — зауважив королівський прокурор, — що, зізнавшись, ви не уникнете смертного вироку.
— Знаю! — промовила вона і знову впала на шкіряне ложе, ледь жива, перегнувшись, повиснувши на ремені, застебнутому на її грудях.
— Ну, моя красуне, підведіться трохи, — сказав метр П'єрра, піднімаючи її.— Ви дуже подібні зараз до золотого ягнятка на ордені, що висить на шиї герцога Бургундського.
Жак Шармолю підвищив голос:
— Протоколісте, записуйте! Циганська дівчино, ви визнаєте, що брали участь у диявольських трапезах, шабашах і пекельному чаклунстві разом із злими духами, потворами та вампірами? Відповідайте!
— Так, — промовила вона настільки тихо, що голос її злився з її диханням.
— Ви визнаєте, що бачили того овна, якого Вельзевул примушує з являтися серед хмар, щоб зібрати шабаш, і якого можуть бачити тільки відьми?
— Так.
— Ви визнаєте, що поклонялися головам Бофомета, цим мерзенним ідолам храмовників? *
— Так.
— Що постійно зналися з дияволом, який під виглядом свійської кози притягнутий тепер до справи?
— Так.
— Нарешті, ви зізнаєтесь у тому, що за допомогою диявола та примари, яка серед простолюду зветься «понурий монах», у ніч проти двадцять дев'ятого числа минулого березня місяця злочинно поранили і вбили ротмістра на ім'я Феб де Шатопер?
Вона підвела на суддю свої великі нерухомі очі й машинально, не здригнувшись і не ворухнувшись, відповіла:
— Так.
Було видно, що сили її вже вичерпались до краю.
— Пишіть, протоколісте, — сказав Шармолю. І, звертаючись до катів, наказав — Відв'яжіть підсудну й проведіть її назад до судового залу.
Коли підсудну «роззули», прокурор духовного суду оглянув її ногу, все ще задерев'янілу від болю.
— Ну-у, — промовив він, — нічого поганого не сталося. Ви закричали вчасно. Ви б ще змогли танцювати, красуне!
Потім він звернувся до своїх помічників з духовного суду:
— Нарешті для
III. ЗАКІНЧЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК
Коли вона, бліда, накульгуючи, повернулася до залу суду, її зустрів шепіт загального задоволення. Це було те почуття втішеного нетерпіння, яке виникає в глядачів у театрі по закінченні останнього антракту, коли піднімається завіса й починається розв'язка п'єси. Щодо суддів, то в них заговорила надія на можливість невдовзі повечеряти. Маленька кізка теж радісно замекала. Вона хотіла підбігти до своєї господині, та її прив'язали до лави.
Уже смеркалося. Свічки, кількість яких не збільшили, давали так мало світла, що не було видно стін залу. Сутінки, мов туманом, огортали всі предмети. З них ледве виступали тільки апатичні обличчя суддів. У кінці довгого залу можна було розгледіти невиразну білу пляму, що вирізнялася на темному тлі стіни. Це була підсудна. Вона ледве добрела до лави.
Шармолю з поважним виглядом дійшов до свого місця, сів, потім підвівся і, стримуючи почуття задоволення з нагоди досягнутого успіху, сказав:
— Обвинувачена в усьому зізналася.
— Циганко, — спитав голова, — ти зізналася в чаклунстві, проституції та вбивстві Феба де Шатопер?
її серце стиснулося. Було чути, як вона схлипнула в темряві.
— В усьому, в чому хочете, — відповіла вона ледве чутно. — Тільки вбийте мене скоріше!
— Пане королівський прокурор духовного суду, — промовив голова, — суд готовий вислухати ваші вимоги.
Метр Шармолю витяг величезних розмірів зшиток і, посилено жестикулюючи, з перебільшеною виразністю, властивою суддям, почав читати латинську промову, де всі докази базувалися на Ціцеронових перифразах, підсилених цитатами з комедії його улюбленого письменника Плавта. Ми шкодуємо, що не можемо запропонувати нашим читачам цей чудовий твір. Промовець викладав його надзвичайно старанно. Він ще не закінчив вступу, як піт вкрив його чоло, а очі готові були вилізти з орбіт.
Раптом, саме посеред якогось періоду, він зупинився, і його погляд, звичайно досить лагідний і навіть трохи дурнуватий, почав метати блискавками.
— Панове, — вигукнув він (на цей раз по-французьки, бо в зошиті цього не було), — сатана настільки причетний до цієї справи, що ось він присутній зараз тут і глузує з величі суду! Дивіться!
Кажучи це, він показав рукою на маленьку кізку, яка, побачивши жестикуляцію Шармолю, визнала за цілком доречне почати наслідувати його і, сівши на задок, сумлінно відтворила своїми передніми лапками та бородатою голівкою патетичну пантоміму прокурора духовного суду. То був, якщо читач пам'ятає, один з її найдивовижніших талантів. Ця подія, цей останній «доказ» справили велике враження. Кізочці зв'язали ніжки, і королівський прокурор знову вдався до своєї красномовності.