Соляріс. Едем.

Лем Станислав

— Що? А й справді, він щось таке казав. І що ж це було?

— Голка.

— Що?!

— А може, й не голка — подивися сам. Цей предмет у слоїку, в бібліотеці. Шматочок тоненької обламаної трубочки з гострим кінцем, зрізаним навскоси, як медичні голки для ін’єкцій.

— Що б воно могло бути?

— Більше я нічого не знаю.

Інженер підвівся.

— Нечувана річ, але… але я сам не розумію, чому це мене так мало інтригує. Власне, якщо бути відвертим, то майже зовсім не інтригує. Знаєш, я почуваю себе зараз так, як перед стартом. Або як пасажир літака, що на кілька хвилин сів у незнайомому аеропорту, змішався з юрбою тубільців, був свідком якоїсь дивної,

незрозумілої сцени, але знає: він тут чужий, за хвилину звідси відлетить, і все довкола себе сприймає мовби з далекої відстані, чуже й байдуже.

— Ми поки що нікуди ще не відлітаємо…

— Знаю, і все ж у мене таке відчуття…

— Ходімо до наших. Ми не зможемо лягти, поки не замінимо все тимчасове. І запобіжники треба встановити як слід. Потім реактор може працювати вхолосту.

— Гаразд, ходімо.

Ніч екіпаж провів у ракеті, не гасячи малих ламп. Час від часу хтось прокидався, непритомно дивився, як горять лампочки, і, заспокоївшись, засинав знову. Уранці всі встали зі свіжими силами. Першим було запущено найпростіший напівавтомат-прибиральник, який раз по раз грузнув серед куп уламків. Кібернетик, який ходив слідом за ним з інструментами в руках, витягував його, мов таксу з лисячої нори, прибирав уламки, які були надто великими для його захвату й запускав знову. Напівавтомат квапливо посувався вперед, люто вгризався в наступну купу уламків, і все повторювалося спочатку. Після сніданку Лікар успішно випробував свою безпечну бритву й з’явився перед товаришами мовби в якійсь бронзовій масці: чоло і шкіра довкола очей у нього були обпалені сонцем, а нижня частина обличчя — абсолютно біла. Всі наслідували його приклад і тепер насилу впізнавали один одного в замірках з випнутими вилицями.

— Нам треба краще харчуватися, — зробив висновок Хімік, невдоволено роздивляючись у дзеркало на власне відображення.

— А як ти ставишся до свіжої дичини? — запропонував раптом Кібернетик.

Хімік здригнувся.

— Дякую. Навіть не нагадуй мені про це. Я щойно пригадав… Мені снилося те… та…

— Та тварина?

— Дідько його знає, чи це була тварина.

— А що?

— Яка тварина зуміла б запустити нашого генератора? Товариші дослухалися до їхньої розмови.

— Доведено, що всі істоти на вищому ступені розвитку винаходять якийсь одяг, — сказав Інженер, — а це дуплексне створіння було голе.

— Як ти сказав? Голе? — втрутився в розмову Лікар.

— А чому це тебе так здивувало?

— Та тому, що про корову чи мавпу ти не сказав би, що вони голі.

— Бо в них є шерсть.

— У гіпопотама чи крокодила шерсті немає, але ти теж не назвав би їх голими.

— Ну то й що з цього? Просто в мене так вихопилося.

— Отож-бо.

Запала коротка мовчанка.

— Скоро десять, — озвався Координатор. — Ми відпочили, і я думаю, що тепер зробимо вилазку в іншому напрямку. Інженер повинен був приготувати нам електрожектори. Як у тебе з цим?

— Є п’ять штук, і всі п’ять уже заряджено.

— Гаразд. Учора ми йшли на північ, а сьогодні підемо на схід. Зі зброєю, але, звичайно, постараємось її не застосовувати. Надто якщо зустрінемо цих… цих дуплексів, як їх назвав Інженер.

— Дуплекс? Дуплекс? — кілька разів невдоволено повторив Лікар, мовби випробовуючи цю назву. — Як на мене, це не дуже вдало, і, мабуть, тому приживеться. Так уже чомусь буває.

— Рушаємо негайно? — запитав Фізик.

— Думаю, що так. Тільки закриємо люк, щоб уникнути нових несподіванок.

— А чи не можна взяти всюдихід? — запитав Кібернетик.

— Та… мабуть, ні. Мені треба було б щонайменше

п’ять годин, щоб його приготувати, — сказав Інженер. — Хіба що, може, відкладемо вилазку на завтра?

Але відкладати вилазку нікому не хотілося, отож вирушили близько одинадцятої, бо трохи часу в них зайняла ще підготовка спорядження. Ніби змовившись, хоч ніхто цього не пропонував, пішли по двоє, з невеликими інтервалами, а єдиний беззбройний — Лікар, — ішов у середній двійці. Чи то грунт у цьому напрямку був зручніший для пішої ходьби, чи то вони й справді сьогодні йшли бадьоріше, важко сказати, тільки вже через годину ракета зникла з очей. Ландшафт потроху змінювався. Дедалі частіше траплялися стрункі сірі «чаші», які вони обходили, вдалині з’явилися куполоподібні, пологі з півночі пагорби, які спадали до рівнини досить крутими терасами та обривами; пагорби були вкриті темнішими, ніж грунт, плямами рослинності.

Під ногами сухо шелестіли лишайники, сірі, ніби присипані попелом, однак це був їхній натуральний колір; з їхніх молодих пагонів, — трубочок з білуватими прожилками, — виглядали маленькі, схожі на перлини, пухирці.

— Знаєте, чого тут найбільше не вистачає? — озвався раптом Фізик. — Трави. Звичайнісінької трави. Я ніколи не думав, що вона так… — він на мить затнувся, підбираючи слово, — потрібна…

Сонце припікало. Коли вони наблизились до пагорбів, до них долинув розмірений, далекий шум.

— Дивно, вітру немає, а там щось шумить, — зауважив Хімік, який крокував у першій двійці.

— Це звідти, — показав рукою Координатор, який ішов зразу ж за ним. — Мабуть, там, вище, гуляє вітер. Погляньте, та це ж зовсім земні дерева!

— Вони зовсім іншого кольору й блищать, як…

— Ні, вони двобарвні, — втрутився Лікар, у якого був добрий зір. — Вони двобарвні — то фіолетові, то голубі з жовтим відтінком.

Рівнина лишилася позаду. Люди навмання ввійшли в широке гирло яру з глинистими, сипкими стінками, повитими в тіні тонкою димкою, яка зблизька виявилася різновидом лишайника чи павутиння — думки з цього приводу розділилися; ці утворення трохи нагадували нетуго намотані клубки ниток скляної вати, сяк-так прикріпленої до схилів. Порівнявшись із першою купкою дерев, які росли на краю урвища, за кільканадцять метрів вище, люди задерли голови.

— Але ж це зовсім не дерева! — розчаровано вигукнув Кібернетик, який замикав колону.

У так званих «дерев» були товсті, блискучі, немовби натерті жиром стовбури і багатоярусні крони, які розмірено пульсували, то темніючи, ніби чимось наповнюючись, то бліднучи, — тоді вони пропускали сонячне світло. Ці зміни супроводжувалися шумом, який мляво повторювався, неначе хтось, притиснувши до рота еластичну матерію, пошепки повторював: «фссс-ггаа-фссс-ггааа». Придивившись пильно до найближчого дерева, люди виявили довгі, наче банани, пузирі, що звисали з його переплутаного віття й були всипані схожими на виноградні грона випуклостями, які то роздувалися й темніли, то сплющувалися, світліючи й бліднучи.

— Вони дихають, — промимрив приголомшений Фізик, услухаючись у безперервний звук, що спадав згори й котився яром.

— Але зверніть увагу — кожне в іншому ритмі! — вигукнув, мовби зрадівши, Лікар. — Чим менше дерево, тим швидше воно дихає! Це… це дерева-легені!

— Далі! Ходімо далі! — гукав Координатор, який віддалився від групи на кільканадцять кроків.

Усі рушили слідом за ним. Яр, спочатку досить широкий, поволі звужувався, його дно не дуже круто підіймалося вгору й нарешті вивело прибульців на банеподібний пагорб між двома купами дерев унизу.