Соляріс

Лем Станислав

— Жінка, яку…— Я не докінчив.— Вона вбила себе. Зробила собі ін’єкцію…,

Снаут чекав

— Самогубство?..— запитав він, бачачи, що я мовчу.

— Так.

— І це все?

Я мовчав.

— Мабуть, не все…

Я рвучко підвів голову. Снаут не дивився на мене.

— Звідки ти це знаєш?

Він не відповів.

— Гаразд,— почав я, облизавши губи.— Ми посварились. А втім, ні. Це я їй сказав… сам знаєш, що кажуть зі злості. Забрав свої манатки й пішов. Вона мені натякнула… не сказала відверто, але коли ти прожив з людиною роки, то все ясно й так… Я був певен, що то тільки слова, що вона не наважиться зробити це… так їй і сказав. На другий день я згадав, що залишив у шухляді ті… ампули. Вона знала про них, я приніс їх з лабораторії —

вони були мені потрібні — і пояснив їй тоді, як діє цей препарат. Я злякався й хотів був піти забрати його, але потім подумав, що це означатиме, ніби я й справді сприйняв її слова цілком серйозно, і… не пішов. Однак на третій день усе ж таки наважився, бо це не давало мені спокою. Та… коли я прийшов, вона була вже мертва.

— Ах, яке невинне хлоп’я…

Я ледве стримався, щоб не вибухнути гнівом. Але, глянувши на Снаута, зрозумів, що він зовсім не глузує. Я немовби вперше побачив його. Обличчя його було сіре, вкрите зморшками, в яких залягла страшенна втома. Він мав вигляд тяжкохворої людини.

— Навіщо ти так?— запитав я збентежено.

— Бо ця історія надто трагічна. Ні, ні,— швидко додав він, помітивши, що я хочу його перебити,— ти й досі ще нічого не розумієш. Звичайно, ти можеш мучитись, навіть почувати себе вбивцею але… то не найстрашніше.

— Та ну!— глузливо вигукнув я.

— Я радий, що ти не віриш мені. Те, що сталося, мабуть, і справді жахливо, але ще жахливіше те, чого… не сталося. Ніколи.

— Не розумію…— невпевнено сказав я, бо й справді нічого не розумів.

Снаут похитав головою.

— Нормальна людина…— провадив він далі.— Що означає — нормальна людина? Та, яка ніколи не вчинила ніякої підлоти? Згоден, але чи й справді вона ніколи про це навіть не помишляла? А що, коли вона сама не помишляла, але в підсвідомості в неї таки щось промайнуло десять чи навіть тридцять років тому? Можливо, вона захистилася від цього й забула і не боялася, бо добре знала, що ніколи нічого поганого не вчинить. Ну, а тепер уяви собі, що раптом, серед білого дня, в колі інших людей ти зустрічаєш це, втілене в плоть і кров, прикуте до тебе, незнищене. Що тоді? Що буде далі?

Я мовчав.

— Станція,— сказав він тихо.— Станція Соляріс.

— Але… що це, зрештою, таке?— нерішуче запитав я.— Адже ні ти, ні Сарторіус не вбивці…

— Ти ж психолог, Кельвін!— нетерпляче урвав він мене.— Кому хоч раз у житті не снився такий сон? Не верзлося щось подібне? Візьмімо для прикладу… фетишиста, який обожнює, ну, скажімо, клапоть брудної жіночої білизни; ризикуючи життям, він погрозами й благаннями добуває цей свій найдорожчий, бридкий клапоть… Смішно, его ж? Він водночас і гидує тим, чого так жадає, і мало не божеволіє, щоб заволодіти ним, ладен заради нього віддати життя, піднісшись, може, до почуттів Ромео До Джульєтти… Таке трапляється. Але ти, мабуть, розумієш, що бувають і такі обставини… такі ситуації… які ніхто не відважиться реалізувати поза своєю уявою… в якусь мить запаморочення, знесилення, безумства — називай це як хочеш. І тоді слово стає ділом. От і все.

— От і… все,— повторив я безглуздо дерев’яним голосом. У голові мені шуміло.— Але… але ж станція… До чого тут станція… До чого тут станція?

— Ти що, прикидаєшся?— буркнув Снаут, пильно дивлячись на мене.— Я ж весь час товчу про Соляріс, тільки про Соляріс і ні про що інше. Я не винен, якщо це так разюче відрізняється від того, що ти сподівався почути. А втім, ти пережив уже достатньо, щоб принаймні вислухати мене до кінця. Ми вирушаємо в космос, готові до всього, тобто до самотності, до боротьби, до страждань і смерті. Із скромності ми не кажемо про це вголос, але іноді думаємо самі собі, що ми незвичайні. А тим часом… тим часом це не все, і наша готовність — тільки поза. Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж. Одні планети мають бути пустельні, як Сахара, інші — вкриті кригою, як полюс, ще інші — жаркі, як бразильські джунглі. Ми гуманні й благородні і не збираємося підкорювати інші

раси, ми хочемо тільки передати їм наші цінності й натомість перейняти їхні. Ми вважаємо себе рицарями святого Контакту. Це друга облуда. Ми не шукаємо нікого, крім людей. Нам не потрібні інші світи. Нам потрібне наше відображення. Ми не знаємо, що робити з іншими світами. З нас досить і цього одного — ми ситі ним по саму зав’язку. Ми хочемо знайти свій власний, ідеалізований образ; це повинні бути планети з цивілізаціями, досконалішими, ніж наша; в інших ми сподіваємося знайти модель нашого примітивного минулого. А тим часом по той бік є щось таке, чого ми не приймаємо, від чого захищаємося. Але ж ми принесли з Землі не тільки дистилят чеснот, не тільки ідеал героїчної Людини! Ми прилетіли сюди такими, якими є насправді, а коли друга сторона показує нам нашу реальну суть — тобто те, що ми замовчуємо,— ми не можемо з цим примиритися!

— Що ж це врешті таке?— запитав я, терпляче вислухавши його.

— Те, чого ми хотіли: контакт з іншою цивілізацією. Ось він, цей контакт! Збільшена, ніби під мікроскопом, наша власна страхітлива потворність, наше блазенство і ганьба!!!

Голос Снаута тремтів від люті.

— Отже, ти вважаєш, що це… Океан? Що це він? Але навіщо? Механізм його дії для мене зараз неважливий, але, заради Бога, навіщо? Ти справді думаєш, що він хоче потішитися з нас? Або покарати нас? Але ж це всього-на-всього примітивна демонологія! Планета захоплена якимсь велетенським дияволом, який задля свої сатанинської забави підсовує членам наукової експедиції коханок! Ти, мабуть, і сам не віриш у цей цілковитий ідіотизм?!

— Цей диявол не такий уже й дурний,— буркнув Снаут крізь зуби.

Я вражено глянув на нього. Мені спало на думку, що, зрештою, його нерви теж могли не витримати, навіть якщо все, що коїлося на станції, не можна пояснити божевіллям. «Реактивний психоз?..» — майнуло мені в голові, коли він почав майже беззвучно реготати.

— Ти ставиш мені діагноз? Не квапся. Ти поки що зіткнувся з цим у такій легкій формі, що й досі ще нічого не розумієш!

— Ага. Диявол змилостивився наді мною,— кинув я.

Ця розмова почала вже дратувати мене.

— Чого ти, власне, хочеш? Щоб я розповів тобі, що замишляють проти нас ікс більйонів частин метаморфічної плазми? Можливо, анічогісінько.

— Тобто як?— запитав я, вражений.

Снаут знову посміхнувся.

— Ти мусиш знати, що науку цікавить тільки те, як щось відбувається, а не те, чому воно відбувається. Отже, як? Ну, все це почалося через вісім чи дев’ять днів після того експерименту з рентгеном. Може, Океан відповів на наше опромінення якимсь іншим, своїм опроміненням, може, прозондував своїми променями наші мозки й видобув звідти інкапсульовані певні психічні процеси.

— Інкапсульовані?

Це мене зацікавило.

— Атож, процеси, відірвані від усіх інших, замкнені в собі, пригнічені, відокремлені, якісь запалені осередки пам’яті. Він сприйняв їх як рецепт, як проект якоїсь конструкції… Ти ж бо знаєш, які схожі між собою асиметричні кристали хромосом і тих нуклеїнових сполук цереброзидів, що становлять основу процесів запам’ятовування… Адже спадкова плазма — це плазма, яка «запам’ятовує». Виходить, Океан видобув усе це з нас, зафіксував, а потім… ти сам знаєш, що було потім. Тільки для чого він це зробив? Ха! У всякому разі, не для того, щоб нас знищити. Це він міг би зробити значно простіше. Взагалі при таких технологічних можливостях він може, власне, все. Наприклад, заслати до нас двійників.

— Ага!—вигукнув я.— Ось чому ти так злякався мене в той перший вечір, коли я прийшов до тебе!

— Так. А втім,— додав Снаут,— може, він так і зробив. Звідки ти знаєш, що я і справді той добрий старий Щур, який прилетів сюди два роки тому…

Снаут тихо захихикав, немовби моя розгубленість бозна-як його потішила, і враз споважнів.

— Ні, ні,— промимрив він,— і так усього аж занадто… Може, відмінностей між нами набагато більше, але я знаю тільки одне: і мене, і тебе можна вбити.