Сьомий хрест

Зегерс Анна

— Послухай-но, Гюльтшере, — озвався він.

— Чого тобі?

— У куртці в мене був ще й членський квиток.

— Ну то й що?

— Чи не треба заявити ще й про це?

— Ти ж уже все розповів, тобі ж так сказали, — промовив садівник. Він уперше підвів очі на хлопця і додав — Ти не турбуйся, куртку тобі повернуть.

— Ти так думаєш? — спитав хлопець.

— Атож. Вони його напевне впіймають, може, навіть іще сьогодні. Скільки вона коштувала?

— Вісімнадцять марок.

— Значить, добра річ, — сказав Гюльтшер, наче

знову хотів роз’ятрити хлопцеве горе. — Одягнеш, коли підеш гуляти із своєю дівчиною. А той, — він невиразним жестом показав кудись удалину, — той уже давно буде мертвий.

Хлопець зморщив лоба.

— Ну то й що? — спитав він брутально й задирливо.

— Та нічого, — відповів старий Гюльтшер — зовсім нічого. «Чого це він на мене так дивно поглянув», — подумав малий Гельвіг.

VI

У дворі, де Георг сховався за штабелем дров, уздовж і впоперек висіли мотузки для білизни. З хати вийшли дві жінки з кошиком, стара й молода. Стара ступала твердо, випроставши спину, молода ішла зітнувшись, і обличчя в неї було стомлене. «Якби ж то ми лишилися разом, Валлау, — подумав Георг; в околиці села долинув несамовитий галас, — подивився б ти на мене…»

Жінки помацали білизну. Стара сказала:

— Надто вогка, ще не можна прасувати.

— Вже можна, — сказала молода і почала складати білизну в кошик.

— Надто мокра, потвердила своє стара.

— Можна вже прасувати, — сказала молода.

— Надто мокра, — повторила стара.

Молода жінка відповіла:

— Кожен робить по-своєму. Ти любиш прасувати сухе, а я вогке.

Вони квапливо почали знімати білизну з мотузок.

А там, у селі, почалася тривога! Молода гукнула:

— Послухай-но!

— Так, так, — зітхнула стара.

Молода крикнула, і голос її був такий дзвінкий, що мало не зірвався:

— Чуєш, чуєш?

— Я ще не оглухла, — сказала стара. — Підсунь-но сюди кошика.

Цю мить з хати надвір вийшов штурмовик. Молода жінка сказала:

— Звідки це ти йдеш такий вичепурений? Напевне, не з виноградника?

Чоловік розкричався:

— Чи ви, жінки, з глузду спали? Поратися зараз з білизною! Чистий сором! У селі сховався хтось із вестгофенських. Ми тут усе обшукаємо.

— Ах, завжди щось трапляється, — вигукнула молода жінка. — Вчора — свято врожаю, позавчора — 144-й полк, сьогодні ловлять втікача, а завтра приїде гауляйтер. [5] А ріпа? А виноград? А білизна?

5

Націонал-соціалістський керівник області у фашистській Німеччині.

— Заткни пельку, — гримнув чоловік, тупнувши ногою. — А чому ворота не зачинені? — Він пішов через двір, гупаючи чоботями. Була розчинена

лише одна ворітниця. Щоб зачинити ворота, треба було відхилити й другу ворітницю, і потім зачинити обидві. Стара допомагала йому. «Валлау, Валлау», — думав Георг.

— Анно, — сказала стара, — зачини ворота на засув, — І додала — Минулого року я ще сама могла це робити.

— Я ж тут, — пробурмотіла молода жінка.

Ледве вона замкнула ворота на засув, як до гамору, що долинав з села, долучилося щось нове — швидкий, лункий тупіт чобіт, а потім грюкіт кулаків у замкнені ворота. Молода жінка відсунула засув, і у двір вдерлося кілька підлітків з гітлерюгенду. Вони кричали:

— Впустіть нас! Тривога! Ми шукаємо. У селі хтось сховався. Мерщій! Впустіть нас!

— Стій, стій, стій, — сказала молода жінка. — Ви тут по вдома, а ти, Фріце, йди у кухню, суп готовий.

— Пусти їх, мамо. Так треба. Я сам їм все покажу.

— Де це ти їх водитимеш? У кого? — вигукнула жінка.

Стара з несподіваною силою схопила її за руку.

А підлітки з Фріцом попереду один по одному перескочили через кошик з білизною, і скоро почулись їх свистки з кухні, з хліва, з кімнат. Дзень — уже й розбили щось.

— Анно, — сказала стара, — не бери все це так близько до серця. Вчись у мене. На світі є речі, які можна змінити, і є речі, яких не можна змінити. З цим треба миритися. Ти чуєш, Анно! Я знаю, Анно, тобі й так не пощастило, що ти побралася з найгіршим з моїх синів, з Альбрехтом. Його перша дружина була така ж, як він. Тут усе було, як у свинюшнику. А ти завела справжнє селянське господарство. Та й Альбрехт змінився. Раніше він ходив на виноградник, як на поденне, коли йому заманеться, а решту часу байдикував, тепер він теж багато чого навчився. Та й дітей від його першої дружини, тієї поганки, не впізнати, наче ти їх вдруге народила. Тільки терпіння тобі бракує. Але треба виждати. Колись усе це минеться.

Невістка відповіла трохи спокійніше. В її голосі бриніли тільки нотки суму: хоч як вона старалася, її життя дало їй повагу людей, та не дало щастя.

— Так, але потім почалось оце. — Вона показала на дім, звідки долинав різкий нахабний пересвист, а потім — на ворота, за якими не вгавав гамір. — Це мені стало поперек дороги, мамо. А діти, яких я, обливаючися потом, довела була до пуття, знову стали такими ж брутальними й зухвалими, як і раніше, а Альбрехт знову перетворився в таку ж огидну тварюку, як колись. Ах!

Вона пхнула ногою поліно, що стирчало із штабеля.

Прислухалася. Потім затулила вуха руками й засмучено промовила:

_ — І треба ж було йому сховатись саме в Бухенау. Тільки цього мені ще бракувало. Бандит! Як скажений собака, вривається в тихе село. Чого б йому не сховатись у болоті? Навіщо було нас усіх втягати в цю історію? Хіба мало луків біля води, де можна пересидіти?

— Берися за кошика, — сказала стара. — Білизна зовсім мокра. Хіба не краще було зняти її після обіду?