Сьомий хрест
Шрифт:
— Чудове сонце, — сказав чужинець.
Він їхав зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину. «Якщо я надумаю зробити це, — думав Георг, — то чим? Хто б не був цей тип, все-таки він не з картону. І руки в нього теж не картонні; він захищатиметься». Георг поволі опустив плечі. Його пальці уже торкалися ручки, якою заводять машину, що лежала біля його правої ноги. Вдарити по голові й викинути з машини. Тут вія довгенько пролежить. Така вже його доля, що він мене і зустрів. Такі настали часи. Життя за життя. Поки його знайдуть, я драпону за кордон на цій розкішній колісниці.
Він відсмикнув руку, відштовхнув залізяку правою ногою.
— Як називається тут
Георг відповів захриплим голосом:
— Гохгаймер. «Та годі-бо тобі, — умовляв Георг своє серце, як чабан Ернст свою собачку. — Я ж цього не зроблю. Перестань, вгамуйся; гаразд, коли тобі так хочеться, я одразу ж вийду з машини».
Там, де дорога виходила з виноградників на шосе, стояв кам’яний стовпчик: до Гехста — два кілометри.
Генріха Кюблера ще не можна було допитувати: його перев’язали, сяк-так посадовили і покликали свідків. Всі свідки проходили повз нього й пильно оглядали. Він теж пильно придивлявся до них, хоч і не міг би нікого пізнати, навіть коли б був при повній свідомості. Грибочок, селянин Біндер, лікар Левенштайн, човняр, Щупачок — люди, з якими він ніколи б не зустрівся за нормальних обставин.
Грибочок лукаво промовив:
— Може, він, а може, й ні.
Те саме сказав і Щупачок, хоча точно знав, що це хтось інший. Але незацікавленим свідкам завжди хочеться, щоб справа була якось розв’язана.
Біндер похмуро заявив:
— Не він, тільки схожий на нього.
Левенштайн навів переконливий доказ:
— У нього ж здорова рука.
І справді, рука була єдине місце на тілі Кюблера, що лишилося неушкоджене.
Потім усіх свідків, крім Левенштайна, відвезли на державний рахунок туди, звідки вони приїхали. Грибочок попросив зсадити його біля оцтового заводу. Біндер через затьмарений болем світ поїхав додому у Вайзенау, на свою обтягнуту цератою канапу, де йому так чи інакше неминуче судилося померти. Щупачок і човняр попросили довезти їх до переправи під Майнцом, де вчора відбувся обмін.
Незабаром після цього було дано розпорядження відпустити Еллі, не припиняючи нагляду за нею і її кварти рою. Можливо, справжній Гайслер все-таки спробує встановити з нею зв’язок. Кюблера у його теперішньому стані не можна було відпустити.
У камері Еллі спершу наче скам’яніла. Увечері, коли їй, нарешті, дозволили лягти на тапчан, вона трохи прийшла до тями і спробувала розібратись у тому, що з нею сталося. Генріх — вона це знала — порядний хлопець, з хорошої родини, він ніколи її не обманював. Може, він накоїв щось таке, як Георг? Так, він іноді нарікав на податки і нескінченні побори, сердився, що доводиться вдовольнитися обідом з однієї страви, але ж достеменно те саме казали й інші. І її батько, і зять-есесівець, якому все це подобалось, але здавалось іще не цілком досконалим. Може, Генріх слухав у когось заборонену радіопередачу, може, хтось дав йому заборонену книжку? Але ж він не захоплювався ні радіо, ані книжками. Він завжди казав, що людина мусить бути вдвічі обережнішою, якщо вона посідає непогане становище в суспільстві, — він мав на увазі хутрову майстерню свого батька, де був за компаньйона.
Коли кілька років тому Георг покинув Еллі, він лишив їй не тільки дитину, яка росла собі помаленьку, не тільки спогади — деякі з них і досі картали її, а деякі вже потьмарилися, — а й неясне уявлення про те, чим він тоді жив.
На відміну від більшості людей, що проводять першу ніч у тюрмі, Еллі швидко заснула. Вона змучилася, що та дитина, котрій довелося пережити більше, ніж їй під силу.
І другого дня її серце защеміло лише, коли вона
Коли її, уже надвечір, вивели з камери, вона була сповнена бадьорості, яка, можливо, була лише прихованою безнадією. Свідчення її батька і квартирної хазяйки допомогли з’ясувати суть справи. Наказ про її звільнення було вже віддано, бо вона, на той випадок, коли б утікач усе-таки спробував зустрітися з нею, була значно корисніша на волі: та й вона, напевно, не стала б покривати свого чоловіка, якого охоче б позбулася, щоб одружитися з іншим. Їй вчинили короткий допит. На всі запитання про минуле, про знайомих її колишнього чоловіка Еллі відповідала скупо й нерішуче — не з обережності, а тому, що така вже в неї була натура, до того ж усі ці спогади майже зовсім вивітрилися у неї з голови. Спершу його справді навідували якісь друзі, але усі вони називали один одного тільки на ім’я. Незабаром ці люди, які її анітрохи не цікавили, перестали приходити до них; Гайслер проводив вечори поза домом. На запитання, де вона познайомилася з Георгом, Еллі відповіла:
— На вулиці.
Про Франца вона навіть не згадала.
Еллі сказали, що вона може йти додому, але коли вона з дурного розуму матиме якісь стосунки з утікачем Гайслером без відома поліції або приховає якісь факти, її знову заарештують, і тоді вона ризикує ніколи більше не побачити ні дитини, ні батьків.
Почувши цю новину, Еллі відкрила рота і затулила руками вуха. Коли вона зразу ж після цього вийшла на залиту сонячними променями вулицю, їй здалося, ніби вона довгі роки не була у своєму рідному місті.
Хазяйка, пані Мерклер, зустріла її мовчки. В Елліній кімнаті було страшенне безладдя. На підлозі валялися мотки вовни, дитячий одяг, подушки: повітря було насичене міцним запахом гвоздик, які приніс Генріх, — вони стояли зовсім свіжі у склянці. Еллі сіла на ліжко. Увійшла господиня. Сердито, без усякого вступу, вона заявила Еллі, що та має звільнити кімнату до першого листопада. Еллі нічого не відповіла. Вона тільки здивовано глянула на жінку, яка завжди до неї добре ставилася.
Господиня ніколи б не відмовила Еллі, коли б її так не залякували б поліції і коли б її не мучила тривога за долю єдиного сина, якому пані Мерклер допомагала; до того ж вона страшенно боялась усяких неприємностей.
Тим часом надходив вечір, Георг, діставшись до Гехста, з відчаєм у душі чекав кінця першої зміни, коли на всіх вулицях і в пивних буде повно людей. І ось він стоїть, затиснутий натовпом, в одному з перших трамвайних вагонів, що вивозять людей з Гехста.
Господиня, пані Мерклер, нерішуче стояла перед Еллі, ніби чекаючи, що їй спадуть на думку ласкаві й спів чутливі слова, які вона скаже цій милій молодій жінці, але й не занадто ласкаві, бо тоді їй доведеться робити добро, як сказано у заповіді.
— Люба пані Еллі, — сказала вона нарешті, — не гнівайтеся на мене. Таке наше життя. Якби ви знали, що в мене на душі…
Еллі й на цей раз нічого не відповіла. Задзеленчав дзвінок. Жінки страшенно перелякались і безтямно глянули одна на одну. Вони чекали, що ось-ось почуються крики, шум, почнуть ламати двері. Але натомість тільки вдруге подзвонили, тихенько й скромно. Пані Мерклер опанувала себе й пішла відчиняти. І, враз заспокоївшись, крикнула від дверей:
— Це ваш батько, пані Еллі.