Сьомий хрест
Шрифт:
Повернувся Кресс. Глянувши на нього, Георг зрозумів, що сталось якесь лихо.
— Мені доручено переказати вам, Георге, що ваш Пауль у гестапо. Чоловік цієї жінки про всякий випадок пішов з дому. Треба їй зараз сказати, куди ми підемо… або ви самі, Георге. Вони хочуть знати, де вас можна буде знайти.
Він налив собі шклянку вина. «Не пролив жодної краплини», — подумав Георг. У голові у нього було пусто, наче з неї геть-чисто все повимітали.
— Ми можемо відвезти вас куди-небудь машиною, чи, може, нам усім виїхати звідси? Утрьох у машині? Куди?
Просто на
— Ах, прошу вас, помовчіть хвилинку…
У Георговій пустій голові роєм роїлися думки. «Отже, Пауль провалився! Стривай, чому провалився? Його забрали чи викликали? Про це не сказали ні слова. У всякому разі, він у їхніх руках. Що ж буде з Паулем? Коли вони знають, що він переховував мене у себе, коли вони це знають… Все одно. Пауль ніколи не викаже мого нового сховища. Та чи знає він, де я зараз? Ні, цього він не знає.
Коли посередник людина певна, коли він справді один з наших, то він не назвав йому ніякого прізвища. Але Пауль знає номер машини, і цього досить». Георг згадав про людей, сильніших за Пауля, загартованих у боротьбі, розумних, досвідчених. І все-таки їх зломили, вирвали з них усе, що вони знали. Але Пауль його не зрадить.
Сміливий план, який виник у нього в голові, вимагав усієї його мужності й твердості. Так, він довіряє Паулю.
Пауль зціпить зуби так, як зціплювали зуби інші, і вперта мовчанка поступово стане для нього звичною і остаточною.
А може, це звичайнісінький виклик, і він стоїть там зараз такий маленький і з наївним обличчям ображено відповідає на Їхні запитання. І Георг сказав:
— Ми залишаємося тут!
— А чи не краще про всякий випадок поїхати звідси?
— Ні, це тільки ускладнить становище. Сюди мені пришлють дальші вказівки. Гроші й документи. Якщо я поїду, — все пропало.
Кресс мовчав. Георг розумів, про що він думає.
— Якщо ви відсилаєте мене звідси тому, що боїтесь… Кресс відповів:
— Справа не в тому, боюся я чи не боюся. Ви один знаєте цього Пауля. Вирішуйте самі.
— Гаразд, — сказав Георг. — Скажіть цій жінці, що ми залишаємося тут.
Кресс одразу ж вийшов. Він усе більше подобався Георгові. Подобалась готовність, з якою слабша частина його душі після недовгого змагання підкорилася сильнішій частині, подобалася його чесність, адже він ні на секунду не старався приховати свій страх під хвастощами і гучними фразами. Він подобався Георгові більше, ніж його жінка.
Вона докурила останню сигарету і махала рукою, щоб розігнати дим. У цієї жінки, мабуть, ніколи не було нічого, що вона боялася втратити.
Кресс повернувся й знову став під стіною. Вони прислухалися до кроків, що віддалялися в напрямі до селища.
Коли все затихло, пані Кресс сказала:
— Ходімо нагору, а то сидимо весь час на одному місці.
— Так, — сказав Кресс, — все одно ми не зможемо заснути.
У мансарді Кресс влаштував собі робочу кімнату, тут було повно книг. З вікна було видно, що будинок стоїть в кінці нової вулиці, трохи осторонь від Рідервальдського селища. Небо було ясне. Георг уже давно не бачив ясного зоряного
Чи можна цілком покластися на Пауля? Чи стане в нього сил? Тепер, звичайно, вже пізно про це думати. Кресси мовчали, вони, напевне, думали, що він засинає… А він, затуливши обличчя руками, у думці питав поради у Валлау. Треба заспокоїтись, те, про що зараз ідеться, тільки випадково цього тижня зветься Георгом.
І раптом Георг бадьорим тоном запитав господаря, скільки йому літ і хто він за фахом. Тридцять чотири роки, відповів Кресс, фах — фізична хімія. Георг спитав, що це таке. Кресс спробував пояснити йому: здавалося, він зрадів цьому запитанню. Спочатку Георг уважно слухав, потім знову почав думати про Пауля, заюшеного кров’ю, і про Лізель, яка чекає. Кресс по-своєму зрозумів його мовчання.
— Ще маємо час, — сказав він тихо.
— Який час? Для чого?
— Щоб піти звідси.
— Хіба ми не вирішили залишитися! Не думайте більше про це.
Проте сам Георг не міг думати ні про що інше. Він підвівся й почав перебирати книжки. Дві-три з них були йому знайомі з часів, коли він жив з Францом. То був найщасливіший час у його житті.
Але ті мирні, тихі дні заступили виразніші спогади про бурхливі наступні роки. «І чого завжди забуваєш найзаповітніше, — думав Георг. — Тому, що воно зростається з душею і нечутно живе в ній».
Георг обернувся до жінки і почав розпитувати її про батьків і дитинство. Вона злегка здригнулася — Кресс ніколи не помічав такого — і одразу ж почала розповідати:
— Мій батько дуже молодим пішов до армії. Особливих здібностей він не мав і тому вийшов у відставку у чині майора, коли йому було сорок чотири роки. Нас було п’ятеро, четверо братів і я, і батько командував нами, поки ми не повиростали.
— А ваша мати?
Георг так і не почув нічого про її матір, бо якась автомашина зупинилася так близько від будинку, що всім трьом перехопило подих. Машина від’їхала, але бажання говорити зникло.
Георг знову подумав про Пауля. У думці він просив у нього пробачення, що перелякався, наче він, як і Кресс, був готовий до всього. І все-таки, коли проїхала ще одна машина, Георг знову затремтів. Тепер вони більше не говорили, а ніч тягнулася нестерпно довго в цій сповненій тютюнового диму кімнаті.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
І
Сонце ще не зійшло, але було видно, що поля й дахи білі від інею. З боку Кронберга до шосе чимчикувала низенька стара жінка з торбою на плечах. Вона йшла, бурмочучи щось собі під ніс, безперестану оглядаючись.