Сонячна сага (на украинском языке)
Шрифт:
– Ну, от зараз ми й розберемося... Не треба хвилюватися, я не вбивця...
Вiн стояв за кiлька крокiв вiд неї, розкарячивши ноги. Цiвка пiстолета виписувала в просторi криву.
Модеста поволi пiдвелася, провела долонею по обличчю.
– Манiяк.
– Прошу без образ. Я цiлком свiдомий своїх дiй. Злочин мусить бути покараний. Можете сiсти в крiсло.
– Перед нами таке цiкаве явище, - сказала Модеста, проходячи до пульта, - i замiсть того, щоб поринути в дослiдження...
– А навiщо, пробачте, цi дослiдження, коли нам, з вашої ласки, не лишилося й мiсяця життя? Увiйдемо в верхнi шари... та й спалахнемо.
–
– А що я?!
– верескнув Вайз.
– Усi нашi довголiтнi дослiдження пожере чуже сонце, а я ще буду поповнювати їх? Нонсенс!
– Справжнiй дослiдник працює до останнього подиху.
– Гучно сказано. А заради чого - до останнього подиху?
– Є речi самоочевиднi, Вайзе. Невситима жага знання - це треба розтлумачувати?
– Невситима жага... Красивi слова, та й тiльки. А яка користь?
– О, ви до всього прицiнюєтесь, навiть до емоцiй. Аж тепер менi зрозумiло, чому я вiдкинула вашi залицяння...
– Прозрiла, значить... Але це не стосується нашого розслiдування.
– Ви з глузду з'їхали, Вайзе, певне, страх смертi потьмарив вашу свiдомiсть. Iнакше б ви не влаштовували цiєї комедiї, а звернулися б до блоку пам'ятi.
– I що?
– А те, що ви б перевiрили, яку програму введено...
– Ще не було випадку, щоб електронiка спрацювала неправильно.
– Так, досi не було. Але як сталося...
– Неточнiсть у програмi - хiба не ясно?
– За точнiсть я ручуся.
– Модеста кинула на нього вiдкритий, упевнений погляд.
– Чуєте? Ручуся!
Вайз мимоволi знiтився, опустив очi.
– А якщо я її знайду?
– Тодi стрiляйте!
– Гаразд, так i буде.
Тримаючи зброю напоготовi, Вайз вiдступив до овального люка Обчислювального центру.
– Тiльки щоб того... без фокусiв!
– гукнув до Модести.
– Щоб не довелося випалювати цiєї заслонки.
– Я нiколи не принижуся до пiдлостi. Якщо я справдi допустилася такої жахливої помилки, то... Перевiряйте!
Модеста сiла до пульта i одразу ж поринула в роботу, їй хотiлось якнайшвидше ознайомитись з показаннями датчикiв температури, свiтностi, гравiтацiї, вивчити спектрограму - в касетi вже намотався грубий сувiй стрiчки.
Почулися кроки. Модеста рвучко обернулася - вираз обличчя видавав її нервове напруження. А що, коли вона справдi помилилася? Хiба така можливiсть виключена? Шпигонув острах, i по всьому тiлу пройшла млосна хвиля. I не тому, що Вайз iшов до неї з пiстолетом у руцi i кожної митi мiг вистрiлити, - її жахнула сама думка про помилку...
Вайз був похмурий, губи стиснутi, очi опущенi долi - уникав її погляду.
– Ну, що?
– вихопилося у неї.
Вайз мовчки поклав пiстолет на золотистий екран, зiтхнув:
– Нiчого. Все правильно. Прошу пробачення.
Обернувся й пiшов до виходу.
– Послухайте, Вайзе!
– гукнула Модеста несподiвано радiсним голосом. Це сонце якесь дивне... Розумiєте, його атмосфера...
Та Вайз наче не чув. Зiгнувшись, протиснувся в люк, i важка плита закрила його постать.
"Ну, що ж, хай заспокоїться, вiдпочине в своєму гамаку, - подумала Модеста.
– У нього нервове потрясiння..."
I вже вона пройнята спiвчуттям до колеги, серце їй тисне жаль, неначе й не було iстеричної вихватки, яка мало не коштувала їй життя. От,
Аналiзуючи данi за допомогою панельного комп'ютера та час вiд часу поглядаючи на екран, Модеста поринула в матерiал i зовсiм забула, що це величне, спокiйне свiтило - смертельна загроза для їхнього "Списа". Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандiозним явищем природи.
Вiдстань мiж "Списом" i сонцем скорочувалась на новi й новi мiльйони кiлометрiв, а ступiнь нагрiвання обшивки корабля не змiнювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в головi їй снувалися думки про Землю - рiдну голубу планету... Десь-то вона плине в глибинах космосу, шумлять на нiй вiтри, грають морськi хвилi, виспiвує трава. Модеста заплющила очi i все те уявила: воднi плеса, поля, лiси й гомiнкi мiста. Сон, казка, марення. Пригадала Мiжнародний ракетодром у Сахарi, немилосердно пряжило сонце... Чи й тепер стартують звiдти кораблi? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних рокiв, коли вони з нею блукали в Карпатах... Десять тисяч... Нi, це не вкладається у свiдомiсть, мозок вiдмовляється уявити, а формулу виводить, рiвняння розв'язує...
Раптом зазвучали позивнi!
Слухова галюцинацiя? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дiйсне,
Модеста принишкла.
– Пi-i... пi-i...
Якесь божевiлля. Модеста навiть очi заплющила.
Писк не втихав. Наче сюди, в космiчний корабель, залетiло пташеня та й квилить.
А може, це зустрiчний корабель?
Зиркнула на екран локатора - чисто. А iндикатор бортового радiо мигає!
– Пi-i... пi-i...
Нервовим порухом руки натиснула кнопку.
– Тут "Спис"... Прийом.
В горлi їй пересохло, голос тремтiв. Хiба ж сподiвалась почути людську мову? А почула:
– Патруль третього сектора. Хто ви?
Слова вимовлялися трохи iнакше, нiж вона знала, та змiст був зрозумiлий.
– Ой боже мiй...
– мало не задихнулась Модеста.
– Я... ми з Вайзом Омнiсiєнтом... Тут "Спис"...
– Який "Спис"?
– Корабель дальнього пошуку, класу "Праща"... Повертаючись до Землi, потрапили до сфери тяжiння цiєї зорi.
– Модеста намагалась говорити чiтко i якомога спокiйнiше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих.
– А хто ви? Куди прямуєте?
– Я вже iнформував: патруль третього сектора. Вiтаю вас iз поверненням!
– пiднесено пролунав молодий чоловiчий голос.
– Ви дiсталися до рiдної Сонячної системи!
Модеста задихалася, наче риба, викинута на пiсок, i не могла сказати й слова.
– Ви мене чуєте?
– тривожно спитав голос.
– Що сталося?
Нарештi вона спромоглася:
– Спасибi, спасибi вам... Це так несподiвано... Параметри сонця...
– Не розумiю.
– Я й сама нiчого не розумiю...
– Бортовi двигуни в порядку?