Сонячнии? промінь

Гринченко Борис Дмитриевич

– Ет! Мав, та не маю!
– відмовив той.

– Чому?
– спитався Марко, але пан Городинський перепинив з одмовою:

– І краще! На чорта мужикові та школа? Нащо розвивати в йому такі інстинкти, як і в освіченої людини?

– Цілком так!
– безапеляційно сказав Іван Дмитрович.- Хоча я нічого не маю проти школи взагалі, але народна школа нe повинна йти далі Часословця²¹ та Псалтиря.²²

– Навіть без Євангелія?²³– спитався Марко.

– Євангеліє...-

протяг Іван Дмитрович.- Євангеліє річ така, що можна всячину відтіля виводити, а се річ небезпечна... От Псалтир... Не знаю, чи там сказано: «Начaло премудрости - страх», але оце й є найважніше, щоб мужики звикали слухатися та боятись. Ні, ні! Без ваших натуральних історій та іншого, се - проказа.

– Се мені трохи нагадує вашого маршалка,- сказав Марко.- Я чув, що в одній школі попечителька почепила на стіну географічні карти. Так він каже: «Чортзна-що! Лібералізм якийсь - карти на стінах висять!»

– І правда! І лібералізм!
– скрикнув старий пан Городинський, але Марко вже не слухав його і знов удався з своїм питанням до Лірського.

– Чому? Тому, що з цими мужиками нічого не зробиш,- одмовив той.- Я їм кажу: ви дурні, то я вам школу заведу. Даю свою хату й частину грошей, а другу - хай громада дає,- хоч сотню карбованців. Наче й згоджувались, а далі й одкинулись. Ну, як це вам подобаеться? Дурні, зовсім дурні! Се якась особлива нижча раса, не може навіть своєї власної користі зрозуміти.

– Ого,- озвавсь Голубов,- вони боялись, що сьогодні сто, а завтра, може, й триста доведеться платити.

– Але ж я їм виясняв, що їм ні копійки не доведеться більше заплатити.

– Хіба вони тому поймуть віри?
– скрикнув старий Городинський.- «Хоч би пан зійшов з неба, то вірити йому не треба» - оце їх приказка! Вони сто разів поймуть віри своєму п'яному писареві або дурному дякові, що луплять з їх хабарі, тільки не мені або вам.

Маркові кортіло спитатися в пана Городинського, чим він саме заробив право на віру від народу, та він обачно промовчав, а відказав Лірському:

– А мені один селянин добре розказав, через що мужики байдужні до школи.

– А ну-ну, що сказав ваш філософ у свиті!
– іронічно промовив Голубов.

– Мій філософ у свиті сказав дещо таке, що непогано було б знати його й філософам у сурдутах. Він сказав, що школа однімає школяра в сім'ї, навчає його згорда, зневажно дивитися на своїх людей, кида його на другу роботу і робить з його нечесну людину. Се ж правда!

– Може, й правда, але чому ж се так?
– спитав Лірський.

– Бо школа вчить незрозумілою мовою і промовляє до дитини чужими образами. На Вкраїні школа повинна бути вкраїнською, мовою науки на Вкраїні повинна бути мова вкраїнська.

– Я не думаю, щоб се було важно,- скривився Лірський.

– Ніякої української мови нема!
– згукнув Голубов.- А коли вони не розуміють тієї мови, яка у їх у школі, то мусять навчитися! І що більше не розуміють, то більше мусять навчитися.

– Ви самі собі суперечите,- відказав Марко.- Коли вони її не розуміють, то через те, що вживають

іншої,- отже, українська мова є!

Іван Дмитрович почав доводити, що коли уряд не признає якої мови, то та мова й не істніє і повинна зникнути. Почалася загальна спірка. Марко доводив, що основні принципи педагогії вимагають у школі рідної мови народу. Лірський упевняв, що се вузький націоналізм.

– Покажіть мені яку просвітну справу, яка могла б робитися без національної мови?
– спитався Марко.

Лірський згоджувався, що такої справи на світі нема, але прав українській мові дати не хотів.

Спірка не втихала аж до кінця обіду. Після обід пішли в сад. Марко, йдучи поруч із Катериною, спитавсь:

– А ви, Катерино Дмитрівно, як думаєте про се?

– Я?
– відмовила вона.- Я не згоджуюсь з вами.

Марко почав доводити Кятерині своє. Розмовляючи, пройшли вони раз і вдруге довгу стежку, що перерізувала сад, не помічаючи, що Голубов мовчки йде за ними і його обличчя все то блідне, то червоніє. Він давно вже мав заміри на Катерину, і його дратувало, що дівчина прихильна до Марка. Сьогодні ж йому особливо було прикро: він не знайшов що сказати Маркові на його доводи і хотів хоч після обід виявити себе перед Катериною кращим, розмовляючи з нею вдвох, а цей студент не дає йому й ступнути. Він ішов, кусаючи вуси, і чув, як злість запалюється у його в грудях.

Як Марко та Катерина вже втретє хотіли, вкупі з усім гуртом, іти по стежці, підбіг Марків учень Микола і сказав Катерині:

– Мама тебе на хвилинку кличе в хату.

– Вибачайте,- промовила Катерина і пішла.

Увесь гурток повернув тоді на крокетний плацик, бо Іван Дмитрович з Голубовим були завзяті крокетисти. Марко теж пішов зa ними, але грати в крокет не став, а, сівши на садовий стілець, дивився мовчки на гулянку, сподіваючись, що прийде Катерина. Голубов гуляв, але гуляв цього разу дуже погано і все сердивсь. Нарешті він кинув молоток і сказав:

– Ні, не хочу!

За його став другий з гостей, а він підождав, поки грачі загулялись, і тоді підійшов до Марка:

– Вибачайте, що потурбую вас,- почав він крізь зуби,- але я маю дещо вам сказати - без свідків...

Марко дивуючись глянув на Голубова. Той стояв трохи блідий; стиснувши губи. Видко було, що розмова буде не приятельська. А проте Марко знав, що Голубов його не любить,- так саме, як він Голубова. Голубов уже здавна не міг спокійко розмовляти з Марком і завсігди його зачіпав.

– До послуг вам,- промовив Марко, встаючи, і вони пішли по стежці геть од крокетного плацику. Ся стежка прямувала до невеличкої альтани в саду. Одійшовши так, щоб їх розмови не було чути, Голубов, не повертаючи до Марка обличчя, промовив одразу:

– Я хочу просити вас виїхати з цього дому.

– А я хочу про те саме прохати вас!
– одмовив Марко.

– Годі шуткувати!
– здержуючи голоса, гарикнув Голубов.- Я не бажаю, щоб ви залицялись до Катерини Дмитрівни.

Марко спалахнув, але здержавсь і відказав зважливим і спокійним голосом: