Сонячний промінь
Шрифт:
... Але на се треба мати таке налите коханням серце, яке мала ти, таку чисту душу, яку мала ти. Не всяке їх має, і я перший ні.
Він устав і припав устами до холодного надгробку.
– Спи моя доле, моє сонце! Спи спокійно: я не забув іще одного твого заповіту - вірити в те, що ми зустрінемося на іншому світі. Ти й цьому навчила мене вірити, і я вірю, хочу вірити, що прийду до тебе, як тільки зроблю все, що зможу зробити на цім світі. Спи!
І ще раз його уста припадають до могилки і сльози капають на холодний камінь.
Такі гарячі, що здається, пройдуть аж туди, де
Сонце сховалось за обрій.
Тихо вийшов Марко з штахеток, замкнув їх і пішов додому. Був уже вечір, і велике рухливе місто починало де-не-де перерізуватися блискучими низками ліхтарів. Гугіт та гомін чути було здалека. Марко не любив того гуготу та гомону, але він ішов тепер туди, відкіля його було чути, бо там була та робота, що на неї він призначив своє життя. Там були щирі товариші, що робили з їм укупі коло одного діла. Марко йшов туди виконувати той заповіт, що почув він з уст коханої - віддавати себе праці задля високої ідеї: щастя, відродження рідного народу.
1890. с. Олексіївка.