Спалах
Шрифт:
— З самої Італії?
— Так.
Тут з’явився Буслик з чотирма кухлями пива. Цєпа сказав:
— Та ви сідайте біля нас. Її все одно в хаті нема. Я бачив, як до міста поїхала.
А пан Буслик:
— То що — твій колега? — спитав у Дзюника.
— Він до Марти з Італії приїхав.
— Ну да! — І погляд Буслика заметався по всій постаті незнайомця, шукаючи хоч якогось натяку на Італію в його одязі, але, на свій подив, нічого не знайшов. Тоді Буслик прискалив око і так єхидно:
— Хе-х…
Його стусанули злегенька в бік, і посмішка зникла.
— Та я що? Я нічо.
Принц сів на траву. Пан Цєпа-Кульчицький подав йому кухоль і
— У вас там раків їдять? — спитав Дзнюник.
— У них там більше крабів їдять, — встряв Буслик. — Таке — на павука подібне.
Він, сівши навпроти італійця, втуплюється в нього вивчаючими очима. В цьому погляді й дурний вичитає, що цікавить Буслика: чи італійці так само, як і ми, п’ють пиво, чи якось інакше? Чи й піну здувають?.. Тим часом хробачок недовіри точить і точить: а ну ж як мене розігрують?
— А ви той… не її брат?
— Таж сказали тобі, що з Італії приїхав, — шипить Дзюник. — Іди-но ще пива принеси.
За хвилю Буслик з’являється не тільки з пивом, але й з Соломоном, який тримає в руках тацю, повну раків.
— Італійській делегації — гіп-гіп ура! — рокоче Соломон.
Буслик, механічно поправивши на грудях відсутню краватку, надає обличчю найвідповіднішого, на його думку, виразу й застигає в шанобливій непорушності. Мицьо, що до цих пір мовчав із роззявленим ротом, набрав повні груди повітря і випалив:
— Я — Мицьо, х-хе.
Тоді й інші назвали себе.
— Дзюник, — незвичним для себе басом.
— Пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг, — з легким укліном.
— А я тойво… пан Буслик, — і, скосивши око на Цєпу: — Так само до ваших послуг.
— Соломон Ціттербакен, служитель храму.
— Дуже приємно, — відказав принц. — Антось.
— Як-як? — вирвалося в Буслика.
— Буслик! — не втерпів Дзюник. — Перестань їрундою займатися.
— А я що? Я нічо. Але от вони й балакають по-нашому, і звати їх Антось.
— Та мене, бачте, до Італії війна занесла. Був я в концтаборі, потому трохи партизанив. А як перебило мені ноги…
— Чи ти ба! — встряв пан Буслик. — Ви помагали італійцям, а я воював з ними. В шіснайцятім році в Альбанії. Що там люду загибло — страх божий! Нас італійці замкнули в горах. В долині весна, а ми в снігах. А вдягнені зовсім не як для зими. Мерзнемо, з голоду пухнемо, але сі тримаєм. Коби хто спитав, за що такі муки — не знав би, й що вповісти. Було нас дві сотні, а лишилося вісім чоловік. Італійці гадали, жи нам капут, та й пішли собі. А ми втоди ти-хонь-ко, ти-хонь-ко ноги на плечі та й драла. Недалеко зайшлисьмо, як нас австріяки злапали. О, курча беля, — назад до войська. Але я вже не був такий дурний по чужих землях крівцю проливати, нє-е — дезертував. Втік до хати. А ту Альбанію буду памнятав до остатного причастя. Ще й донині крижи ломит.
— У вас, пане Буслик, на всі трафунки життя своя історія, — шпигонув пан Цєпа. — Гадаєте, жи я ніц не годен вповісти за Італію?
— А що — й ви там були? — витріщився Мицьо.
— Аякже. Де наш пан Цєпа-Кульчицький тіко не були! Гай-гай, — похитав головою пан Буслик.
— Пробачте, жи я вас перепрошую, пане Антосю, — не звертаючи на кпини уваги і напиндючившись, наче гиндик,
7
Між нами.
— Може, Цєпа-Кульчицький? — знову Буслик.
— Перепрошую, — сказав пан Цєпа Антосеві і, повернувши голову до Буслика, спочатку спопелив його поглядом, гідним винятково гетьманового нащадка, а тоді: — З ким маю справу?
Пан Буслик знову поправив ту саму краватку, відкашлявся, але змовчав.
— Отож-то, — і знову до Антося: — А другий мій пращур — се був той самий, коли чулисьте, Кульчицький, що в тисячу шістсот вісімдесєт третім році пробрався з Відня через турецьку облогу і, не довго думаючи, дав знати Собєському, що турки вже є під Віднем. Собєський хутенько своє войско згорнув і, так само довго не думаючи, дав туркам такого шпіца в самі знаєте куди, жи ті сі аж під Стамбулом опамнятали, ая. Тогди пан цісар Леопільд каже: «Що ти, каже, пане Цєпа… — е-е, перепрошую, — пане Кульчицький, за тоє хочеш, жи мені Відень вирятував?» А мій пращур дурний не був, не, та й недовго думаючи, каже: «Дайте мені всеньку каву, яка сі в обозі лишила, і дайте ми глейт, аби я мав право в центро Відня кав’ярню втворити». І так сі стало, кажу вам дискретно, жи тота кав’ярня була перша на всю Європу. А нині у Відни стоїть йому пам’ятник, о! Бо, видите, кава — то є найважніша річ в житті. Щодо жінок, то вжем не такий певний.
— А це є Італія? — спитав, пан Буслик.
— Яка Італія? — обурився пан Цєпа.
— Казалисьте, жи маєте що про Італію вповісти, а натомість чуємо про Відень.
— Я не для вас, перепрошую, тоє вповідав, а для пана Антося.
— Бо ми вже тото п’ядесєт восьмий раз чуємо.
Тут Дзюник:
— О, Марта йде!
Антось схопився на ноги і нерішуче затупцяв на місці.
— Марто! Марто! — загалайкав пан Буслик. — Диви, хто до тебе приїхав!
Марта спинилася, кинула спідлоба оком на чоловіків, але, нічого не зрозумівши, повільно рушила далі.
— Та що ж ви, — заметушився пан Буслик, — гукніть її!
Антось несміливо видушує: «Ма… Марто!» — але так тихо, що та не чує, тоді голосніше: «Марто!» Жінка повертає голову, поглядом виловлює незнайомця, зупиняється і дивиться, дивиться, а в душі її щось здригається, чи то від подиву, чи так чогось. Вона його не впізнає. Але ось він простує до неї, та так, начеб вони вчора бачились, і коли він усе ближчає і ближчає, і коли відстань між ними маліє і маліє, Марта починає нервово кусати верхню губу і чомусь обсмикувати сукню, переступаючи з ноги на ногу. Може, хоче сказати: «Ну, що вам треба?» — але слова застряють на півдорозі, наскакують одні на одних, мов авта, і кришаться, ламаються на вустах. Але ж щось повинна сказати. Може, втекти? Краще втекти. Вона передчуває несподіване і від неясності цієї несподіванки з’являється зовсім безглуздий намір втекти, перетворитися в мишку, забитися десь під горіховий листочок і перечекати. Тим часом вибубнюється в душі підозра, що це якась штучка пана Буслика, він завжди вигадує різні штучки. При цій думці в кутику її вуст засвічується полинова усмішка: так я й передчувала…