Спаситель
Шрифт:
– Наразі ми лише знаємо, що його застрелила невідома особа з натовпу, яка згодом зникла.
Батько Мартіни не розуміючи захитав головою.
– Але ж ви кажете: о сьомій? Чому… чому ви не повідомили раніше?
– Бо за таких обставин ми найперше повідомляємо найближчим родичам. Щоправда, у нас наразі не виходить з ними зв’язатися.
Поліцейський відповідав по-діловому, терпляче, й Мартіна збагнула, що він звик, що, дізнавшись про смерть, люди ставлять недолугі питання.
– Звісно, звісно, розумію, – відповів Екхоф. Надувши
– Його немає вдома, а мобільник вимкнено. Мені казали, що, може, він затримується у штаб-квартирі. Але тут я перестрів лише цього парубка. – Він кивнув у бік Рікарда, котрий стояв, наче зажурена горила, – скляний погляд, безвільно звисають руки у великих рукавицях, на сизій верхній губі виступили краплини поту.
– Де, на вашу думку, я можу знайти брата? – спитав поліцейський.
Мартіна з батьком перезирнулися, похитали головами.
– Чи є якісь думки щодо того, хто б міг бажати смерті Робертові Карлсену?
Обидва знову захитали головами.
– Гаразд. Тепер ви все знаєте. Мені вже час, але завтра мені доведеться поставити вам кілька питань.
– Певна річ, інспекторе, – мовив командувач і випростався. – Але поки ви ще з нами, якщо ваша ласка, розкажіть подробиці того, що трапилось.
– Почитайте у телетексті. Я кваплюся.
Мартіна зауважила, як батько потьмянів на лиці. Обернувшись до поліцейського, перестріла його погляд.
– Мені прикро, – відповів він. – Час – найголовніший фактор на цьому етапі розслідування.
– Спробуйте… пошукати його у моєї сестри, Теа Нільсен.
Усі троє озирнулися на Рікарда. Він ковтнув слину.
– Вона мешкає на Гетеборггата, у будівлі, яка належить Армії.
Поліцейський кивнув. Уже збираючись йти, ще раз звернувся до Екхофа:
– Чому його батьки не мешкають у Норвегії?
– Це довга історія. Вони відійшли.
– Відійшли?
– Втратили віру. Людям, які виросли в Армії, часто непросто, якщо вони обирають інший шлях у житті.
Мартіна пильно спостерігала за батьком. Але навіть вона, його дочка, не зауважила й краплі нещирості на його кам’яному обличчі. Поліцейський пішов геть, й вона відчула, як очі сповнюються слізьми.
Коли кроки інспектора стихли, Рікард, кахикнувши, промовив:
– Літню ґуму я поклав до багажника.
На той час, коли інформаційна служба аеропорту Осло зробила оголошення, він уже давно все збагнув.
– Due to weather conditions, the airport has been temporarily closed. [14]
Нічого страшного, мовив він собі, як і годину тому, коли повідомляли, що через снігопад рейс затримується.
Вони чекали, а тим часом сніг вкривав літаки волохатим килимом. Він мимохіть почав шукати поглядом людей у формі. Чомусь йому видавалось, що на льотному полі вони мають бути
14
У зв’язку з погодними умовами аеропорт тимчасово закрито (англ.).
Нічого страшного, знову повторював він собі, коли потяг мчав крізь темний нічний краєвид. Дорогою в Осло потяг зупинився лише раз: біля осередку будиночків, оточених білизною. Під самісінькою лавкою на платформі сидів собака, у ліхтарному світлі виднілися снігові пластівці, що літали у повітрі. Собака подібний до Тінто, блудного грайливого пса, що тинявся околицями у Вуковарі, коли він був малим. Джорджі та старші хлопці напнули на нього нашийник з написом: «Звати Тінто, власник – всі». Ніхто не кривдив Тінто. Ніхто. Але часом цього було замало.
Потяг протяжливо застогнав й знову рушив у сніговий вихор.
Коли Теа йшла відчиняти двері, Юн відійшов у дальший кінець кімнати, щоб бути непомітним із вхідних дверей. Емма, сусідка:
– Даруй, Теа, але цьому чоловікові конче треба побалакати з Юном Карлсеном.
– З Юном?
Почувся чоловічий голос:
– Мені сказали, що я, імовірно, знайду його у такої собі Теа Нільсен, що мешкає за цією адресою. Біля домофону прізвищ не зазначено, але ця добродійка ласкаво допомогла.
– Юн? Тут? Не знаю, як…
– Я з поліції, мене звати Харрі Холе. Річ у братові Юна.
– Робертові?
Юн вийшов до дверей. З порога на нього дивився чоловік однакового з ним зросту, з ясно-блакитними очима.
– Чи Роберт щось накоїв? – спитав він, силкуючись не зважати на сусідку, що виглядала з-за плеча поліцейського.
– Ми не знаємо. Дозволите увійти?
– Прошу, – мовила Теа.
Увійшовши, поліцейський зачинив двері перед носом роздосадуваної сусідки.
– Боюся, я маю недобрі новини, може, сядете?
Всі троє посідали навколо журнального столика. Просто як удар у сонячне сплетіння – Юн машинально нахилився уперед, почувши від поліцейського, що трапилось.
– Мертвий? – перепитала пошепки Теа. – Роберт?
Поліцейський кахикнув й повів далі. Слова лунали для Юна ніби темні, таємничі, майже незбагненні звуки. Поки поліцейський переповідав обставини смерті, він упнувся поглядом в одну точку. У нестулений рот дівчини, на губи, що виблискували, – вогкі, почервонілі. Дихала вона часто й неглибоко. Юн зауважив, що поліцейський змовк, лише почувши голос Теа: