Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918

Скоропадский Павел Петрович

Завдяки цьому рішучому кроку генерала Скоропадського в листопаді 1917 року була врятована не лише Рада і українська столиця від «червоного» терору, а й, можливо, сама справа української революції та державності. З того часу Павло Скоропадський став на шлях відродження і організації українських збройних сил. І хоча він не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу, Скоропадський зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 р. уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го Українського корпусу озброєння, одягу, харчів тощо. Скоропадський змушений був піти у відставку…

Незабаром

більшовицька Росія розпочала агресію проти Української Народної Республіки. Коли більшовики у січні 1918 р. зайняли Київ, П. Скоропадський не покинув його і переховувався від репресій у місті. Тим часом, Центральна Рада на мирних переговорах у Брест-Литовську покликала на допомогу в боротьбі з Червоною армією німецькі та австро-угорські війська. В результаті такого миру між УНР та Центральними державами Україна опинилася перед фактом австро-німецької окупації. З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 р. оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, яка була відбита у III-му Універсалі. У відповідь по Україні шириться і організовується опозиційний рух власних кіл громадянства. В середині березня 1918 р. П. Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобського партією та «Союзом земельних власників» з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. Коли ж німецькі окупаційні власті, невдоволеиі господарською руїною і неспроможністю уряду виконувати продовольчі угоди, що були підписані між УНР та Центральними державами, задумали ліквідувати українську державність, «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. Німецьке командування, як тільки-но дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. В ніч на ЗО квітня гетьманські офіцери зайняли всі найважливіші установи міста. Одразу ж було проголошено про утворення «Української Держави» на чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження по осібному управлінню краєм. Було відновлено право на приватну власність. Сім з половиною місяців Гетьманщини, як свідчать спогади сучасників, відзначалися відносним спокоєм і підновленням господарства.

Проте, гетьманові не вдалося об'єднати навколо себе різні кола громадянства, до чого значною мірою спричинилася безкомпромісна антиурядова діяльність соціалістичних партій і агітація більшовиків. Невирішеність аграрного питання разом із загальною політичної напругою призвела, врешті, до антигетьманського повстання. Окупаційні війська, здеморалізовані невдачами на західному фронті і листопадовою революцією в Німеччині, зайняли нейтральну позицію. Збройні сили гетьманського уряду, які щойно почали організовуватися, не змогли стримати розростання і посилення повстанської війни, яку очолила Директорія. 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва Докладніше про період Гетьманщини та іруднощі, які спіткали П. Скоропадського у державницьких справах, читач зможе дізнатися із його спогадів.

Короткий час після повалення гетьманської влади, П. Скоропадський переховувався в Києві, а потім перебрався до Берліна, де одразу ж розпочав працювати над першою редакцією своїх спогадів. Після народження там молодшої дочки Олени Павло Петрович з дружиною в липні 1919 року від'їжджають до Швейцарії, щоб зустрітися там з іншими членами сім'ї, які також покинули Україну, але раніше і іншим шляхом. Через два роки вся родина повертається до Німеччини і оселяється у м. Вапзеє поблизу Берліна.

Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, які на чолі з В. Липиіюьким та С. Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В. Липинський стає його теоретиком. Проте на початку 30-х років між практиком Скоропадським і теоретиком Липинським виникли певні чвари і розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об'єдналися у «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям П. Скоропадського філії гетьманського руху з'являються не лише в Австрії

та Німеччині, але й у Чехословаччині, Америці, Канаді, Франції, на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, і навіть на Далекому Сході — у Манчжурії та Китаї. Крім того, заходами П. Скоропадського, 1925 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, який зіграв велику роль у розвитку української науки і культури на еміграції.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя П. Скоропадського ускладнилось. Доводилося докладати чималих зусиль і використовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьманців-державників» та «Української Громади» в цій країні. Разом з тим, передбачаючи неминучу війну у Європі, П. Скоропадський 1939 року відправляє свого сина Данила до Англії, з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції. І хоча гетьман не підтримував фашизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але, незважаючи ні ігащо, П. Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейха і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська, зі згоди Німеччини, окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують своє звільнення з німецьких концтаборів і деякі українські політичні діячі, зокрема, С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько та інші. Протягом 1938–1941 рр. Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких емігрантських угруповань, що німці відновлять україїгську державність.

Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне сформування як «Союзу гетьманців-державників», так і загальної політичної спілки українських емігрантських кіл. Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, його було смертельно поранено. П. Скоропадський помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Пізніше його прах було перевезено родиною до Оберстсдорфа, де знаходяться всі поховання родини Скоропадських, яка перебувала на еміграції, крім могили Данила Скоропадського у Лондоні [51] .

51

Борис В. Вільне Козацтво. Ідея узброєного народу в 1917 р. на Україні. — Львів, 1934. — С. 20.

Олена Отт-Скоропадська, Павло Гай-Нижник

Лінгвістичні засади опрацювання тексту

«Спогади» П. Скоропадського написані типовою для першої чверті XX ст. російською літературною мовою, для якої характерні певні часові, стилістичні та авторські особливості. У виданні повністю збережено ці особливості, як і лексику та синтаксис твору. Окремі виправлення зроблено лише в орфографії та пунктації, які, проте, не порушують фонетику, морфологію, інтонаційну і синтаксичну структуру авторського тексту. Зокрема:

1. За нормами сучасної російської орфографії пишуться слова разом, окремо або через дефіс.

2. За сучасними правилами вживається велика літера. Зроблено, проте, деякі відступи на користь оригіналу.

3. Літеру і замінено літерою е.

4. Літеру і замінено літерою п.

5. Літеру ъ збережено лише в тих випадках, коли її вживання відповідає нормам сучасної російської орфографії.

6. Літеру θ замінено літерою ф.

7. За сучасними правилами передано випадки асиміляції приголосних, здебільшого на межі префексів і коренів: рассыпать замість разсыпать тощо.

8. За сучасними правилами передано випадки подвоєння приголосних.

9. Збережено деякі застарілі слова, вживані в тогочасній літературній мові: заарестовать.

10. За сучасними вимогами подаються форми родового відмінку однини прикметників чоловічого роду: доброю, твою замість добраю, товаго.