Спокуси святого Антонія, Андієвська Емма

Спокуси святого Антонія

5.00 + -

рейтинг книги

Шрифт:

СПОКУСИ СВЯТОГО АНТОНІЯ

Я весь в Тобі, так ставши однооким,Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча.Між плівок з’яв я довго й марно никав,Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,І от тепер я зупинився, – й начеНа мене одягли прозорі ночви:І я – вже Ти, який мене спонукав,Щоб все буття розкрилося, як жолудь,Тієї миті, як із мене жилиТягнули біси, ще й – ножем кухонним!Та попри зло, о Боже мій коханий,Цей світ, де Ти створив струмки і кедри,Ні, –

не на друзки, як стару макітру!

ІІ

Не світло – нескінченні мури з пемзи,Що в них застрягли духи пітьми спрутомІ б’ють мене кочергами, – навпротиІз пащі – просто в серце – довгий пазур,А я – ріка, де Бога й чорта – позов, —І човен. Ти велів мене попрати,І ось мене колошкають зі спритомМармизи пекла зрана і допізна.Я залишив мерзенне, хиже й підле,Аби мене скубли отут, як падло,Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.Не знаю вже, це я чи світло худне,Втомився я, а Ти, як в рані – сіль —Невже ніколи я – Твоїх осель?

ІІІ

Падіння це чи просто – в світло спуск,Що так у без’язикість завело,Аби в мені Ти, Боже, як валун,Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?Бісище губку з оцетом – на спис —Й мені вуста, де на хресті з воланьЯ так дослухуюсь Твоїх велінь,Що я – не я, а світла чорний спазм,А Ти в мені – ще дужче перегини,Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегониПовз бісів нескінченні колонади. —Мене від зла, що колом в колі, нудить,Яке чигає, аби Ти в мені замовк, —Тебе не чути – найстрашніша з мук.

Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,А я, як безнастанний в Тебе – стук.Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», —Цей світ для мене, як стара верета.Тобою жити, – як в Тобі – вмирати.Я весь Тобою, наче кров’ю, стік.Я так – без шкіри, мозку, без кісток,Мене ж бо можна і в сльозі зварити.А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти,І Ти віддав мене гієнам жерти,Аби бісища – на всі кутні, – й хитроМене, як мишу, що – у вовче хутро? —Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. —Все знаю, та не доберу чогось.

Біс головешки підклада під душу.Зі шпарки кожної – семиголові гади, —На сідало посіли й світло гудять.Чорт власну кишку висмикнув піддашшямЙ очепами – мене гуртом – під дишель,Аби я на коліна від огиди,Щоб морок, скориставшися з нагоди, —Назавжди в серці – небуття підошви.Чортище збоку, осідлавши лавку, —Подобою – на ратицях – полівка,Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь,І я везу бісівський почт, мов шкапа. —Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.

Ти – все в мені – і помисли, і дії,Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.Тебе я, Боже, серед пекла здибавЙ відтоді все

ніяк не відгадаю,Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я.Весь світ, все звичне – раптом стало дуба.І хоча я Тобі себе й віддав був,Нутро мені – ще й досі біси доять,Немов я їхнє немовля зарізав,Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —На колесо – і між собою ділять, —І пекло й далі клепле мою долю, —Та я – по вінця – від Твоїх чудес, —Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск.

VII

На вухо – три чорти – содомську казку,Аби душею – гадяче відлуння:«На хрест – і лагіднішого від лані!» —Чортиська – щука-рись й гієна-кізкаМене шматують, я тут гірше кузьки, —За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній,Що – куля світла – по стерні від льону, —І кожен мною, як об землю – козир,Що їх – бісища, – двометрові блохи. —Я вже оглух від пазурів і бляхи,Мій зір кривавить від оцих зображень,Які мені – щомиті – пекла брижі.Аби, – як стій, – крізь панцери навколо —Стернею – в кулі світла – Ґраля келих.

VIII

Мені в живіт – бісища – з гиком – п’яти,Аж заграва – від сірки і від диму.Не знаю, чи є край цьому Содому,А біси – все нові на мене пута,Щоб змусити гноївку пекла питиІ струпами не тільки тіло, – думи.Пилу мені крізь мозок – тлустий демонІ пригорщами в ніс – криваву потерть.Мурахо-чорт, – боки – з ножів комори, —В легеню – ікла – й тягне в закамарок,Де стіни – навсебіч – із рученят,Які мені – останній реченець, —І я – між них, як між хортів – толай. —А Ти в мені, о Боже, мов телій.

Бісище, що – скабою – мені тім'я,Одягнений в червоноіклу рясу,У серце – цвяхи; морда – куркорисі, —Від обрію по обрій – пики й темінь,Що корбою – сумління, жили й тяму.Серцевий сонця м’яз, що – віссю в росах,В мені видовжується в нескінченні русла,І я не жменька попелу і втоми(Хоча мене ще вдосвіта зоравБісище, що – на вусиках зорі, —І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —А – віз усесвіту, в який мене запрягТи сам…

Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,А Ти в мені, як буря, що не вщухла.Все видиме – лиш приступці і чохли.Ти мури нахилив мені до ребер,Де ґнотиком – душа, сумний доробок,Що тільки но – у лещатах і – чахла,Аж поки Ти їй – замашного щигля,Аби вона, як рибна кістка, – руба,І вже їй – ні погрози, ні волання.Скубуть її, як стиглий кущ малиниЩе сумніви, отруйні мозку трутні,Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!

1 2 3